Архімандрит феодосій. Архієпископ феодосій Яновський. «Твори всеросійського народу». Дворянство

Убиті насельники Миколаєво-Коряжемського монастиря архімандрити Павло (Моїсеєв) та Феодосій (Соболєв), ієромонахи Никодим (Щапков) та Серафим (Кулаков)

На-сто-я-тель мо-на-сти-ря ар-хі-манд-рит Па-вел, у світі Іван Яко-вле-вич Мо-і-се-єв, ро-дил-ся 16 лютого 1849 року в селі Дре-сві-щі Гря-зо-вець-ко -го поїзд-да Во-ло-год-ської гу-бер-ні в кре-стьян-ської сім'ї. Гра-мо-те навчався-са-мо-сто-я-тель-но, по Псал-ті-рі. Любив читати життя святих, де-ре-вен-ських ігор сто-ро-нил-ся.
Рішення прийняти монашество Іван прийняв у зрілому віці, коли вже минуло тридцять. На-ка-нуні Вели-ко-го по-ста 19 березня 1880 р. Іван був визна-де-лен по-слух-ником Пав-ло-Об-нор-ського мо-на -сти-ря, біля того місця, де він родився і де бував неодноразово.
Пройшовши по-лу-го-до-вое по-слу-ша-ние, 9 ок-тяб-ря, у день празд-но-ва-ня міс-но-шановний Кор-сун-ської іко- ни Божої Матері, він прийняв мо-на-ше-ство з ім'ям Павло. Через місяць, 16 но-яб-ря, його ру-ко-по-ло-жи-ли в іеро-ді-а-ко-на, а 24 червня 1881 го-да - в ієро-мо-на- ха. У 1887 го-ду по по-ру-ченню епар-хи-аль-но-го на-чаль-ства о. -на-сти-рем, був його каз-на-че-єм. У 1890 році він о-зав-ся в Устю-ге, ставши сна-ча-ла на-сто-я-те-лем Ні-ко-ла-е-во-При-луц-ко-го мо- на-сти-ря, а потім бла-го-чин-ним мо-на-сти-рів Ве-лі-ко-Устюг-ско-го ві-ка-ри-ат-ства.
Багато клопотів і старінь поклав він на спасіння ввірених йому насельників. 24 червня 1898 року єпископ Ве-ли-ко-Устюг-ський Гав-ри-іл воз-вел ієро-мо-на-ха Павла в сан ігу-ме-на і вручив йому по- сох. 13 березня 1902 го-да ігу-мен Па-вел ста-но-віт-ся на-сто-я-те-лем Ко-ря-жем-ско-го Ні-ко-ла-єв-ско-го мо-на-сти-ря. Відтепер і до смерті місцем його служіння буде ця обитель. Для братії, що терпить всілякі небудування, він став міцною моральною опорою. Словом уті-шення, обод-ре-ні-єм і вра-зум-ле-ні-єм під-дер-жи-вал каж-до-го, і осо-бен-но сла-бих ду- хом, допомагав їм наблизитися до Бога.
Де-крет нової влади, від-діл-ший Церква від держави, обес-по-ко-іл о.Пав-ла. По цьому по-воду до нього прибув із Соль-ви-че-год-ска вже колишній на по-коє ар-хі-манд-рит Вве-ден-ско-го мо-на- сти-ря Фе-о-до-сій - убе-лен-ний се-ді-на-ми 76-річний ар-хі-манд-рит.
А тре-во-жити-ся було від чого. Вже й сюди до-ка-ти-лися із-ві-сті про роз-стріли церк-вей Мос-ков-ського Крем-ля, про розграбування Алек-сан-дро -Нев-ської лав-ри, про з-би-е-ніє мо-на-хов і вбив-ство біль-ше-ві-ка-ми Ки-єв-ського го мит-ро-по-лі-та Вла-ді-мі-ра...

Ар-хі-манд-рит Фе-о-до-сій, у мі-ру Фе-о-дор Со-болів, ро-дил-ся 11 вер-тяб-ря 1842 року. Його батько - свя-щен-ник Жа-рів-ської Пет-ро-пав-лів-ської церкви Вель-ско-го поїзд-да В-ло-год-ської гу-бер-ні Дор-мі-донт Со-болів - був сином свя-щен-ні-ка, ма-туш-ка Оль-га Алек-се-єв-на - до-че-р'ю дя-ко-на.
Федір ріс у сім'ї, де свя-то зберігали православні традиції. В ос-но-ву ви-пі-та-ня дітей би-ли по-ло-же-ни мо-лит-ва і працю. Коли старший брат Константин по-сту-пив у Во-ло-год-ську Ду-хов-ну се-мі-на-рію, Фе-о-дор вже не со-мне-вал -ся, що слід-ду-є його приклад-ру, і після закінчення-ча-ня Ду-хов-но-го учи-ли-ща став се-мі-на-ри-стом.
У 1864 го-ду, закінчивши Во-ло-год-ську Ду-хов-ну се-мі-на-рію, Фе-о-дор об-за-вів-ся сім'єю і в тому ж го- ду був ру-ко-по-ло-жен у свя-щен-ни-ка в То-тем-ської мі-ської Успен-ської церкви. У 1869 році на-значений на посаду учителя латинської мови в То-темське Духовне училище і посада іс -пов-няв настільки виправ-но, що ре-ві-зор Св. Си-но-да, ін-спек-ти-ро-вав-ший Ду-хов-ное учи-ли-ще в 1875 го- ду, оголосив йому схвалення за успішне пре-по-да-вання. У березні 1876 року його визна-ли-ли-член-ном ду-хов-но-учи-лищ-но-го прав-ле-ня і де-ло-про-з-во-ді- те-лем, а незабаром і свя-щен-ником то-тем-ської тю-рем-ної церкви.
Невдовзі о. Фе-о-до-ра по-стиг-ло тяж-ке го-ре - скон-ча-лась дружина. Ов-до-вев, він всього себе відда-є на служіння Богу. 3 но-яб-ря 1879 го-да його при-чис-ли-ли до брат-ства То-тем-ско-го Спа-со-Су-мо-ри-на мо-на-сти-ря. Через рік тверд-ді-ли каз-на-че-ем. 6 березня 1881 року в цьому ж мо-на-сти-рі о. цей.
З 1885 року іеро-мо-нах Фе-о-до-сій по-слі-до-ва-тель-но на-зна-ча-ється на-сто-я-те-лем сна-ча- ла Во-ло-год-ско-го Спа-со-При-луц-ко-го, потім Кад-ні-ків-ско-го Ді-о-ні-сіє-Глу-шиц-ко-го мо -на-сти-ря тієї ж гу-бер-нії, з воз-ве-де-ні-єм у сан ігу-ме-на. Але тягарем долж-ності стало тя-го-ти його, і о. долж-ності. Він просить повернути його в Спа-со-Су-мо-рин мо-на-стир.
Прось-ба б-ла задовольняє-тво-ре-на: у де-каб-рі 1889 р. він по-вра-ща-ється в рідну обитель, де через рік був визна-де -Лен на посаду ду-хов-ні-ка братії. У 1892 році він на-зна-ча-є-ся за-ко-но-учи-те-лем То-тем-ської Спа-со-Су-мо-рин-ської цер-ків-но-прі- ход-ської школи. У про-світі батько Фе-о-до-сій бачив шлях спа-се-ня лю-дей, він по-ні-малий, як не хва-та-ет про-сто-му на- ро-ду знань про вірі. Вже в слє-ду-ю-щем го-ду труди ігу-ме-на в Спа-со-Су-мо-рин-ській школі б-ли за-ме-че-ни - батько Фе-о -до-сій «на-граж-ден від Свя-тей-ше-го Си-но-да кни-гою - Святий Біб-лі-ей».
У 1896 році в його житті на-чи-на-ет-ся нова-ва по-ло-са пе-ре-ме-ще-ний - сна-ча-ла на посаду на-сто- я-те-ля в Гря-зо-вецький Ар-се-ні-е-во-Ко-мель-ський мо-на-стир, потім-ду-хов-ні-ком Устюг-ско-го ду-хов-но-го учи-ли-ща, Мі-ха-і-ло-Ар-хан-гель-ско-го та Іоан-но-Пред-те-чен-ського-го мо-на-сти- рей, да-ле - на-сто-я-те-лем Устюг-ско-го Ні-ко-ла-е-во-При-луц-ко-го мо-на-сти-ря, і, на-ко -нець, у вересні 1907 го-да ігу-мен Фе-о-до-сій ста-но-віт-ся на-сто-я-те-лем Соль-ви-че-год-ско-го Вве-ден-ско-го мо-на-сти-ря. У но-яб-ре того ж го-да він воз-ве-ден у сан ар-хі-манд-рі-та. 13 верес-ря 1916 року ар-хі-манд-рит Фе-о-до-сій у си-лу похилого віку і сла-бо-сти здоров'я по влас- но-му про-шенню звільнений на спокій. Втім, він не відійшов від справ братії, вносив свою посильну лепту в зміцнення обителі. У ав-гу-сті 1918 го-да він відправився в Ко-ря-жем-ський мо-на-стир, щоб об-судити про-ис-хо-дя-щі в країні пе -Ре-ме-ни ...

Ієро-мо-нах Ні-ко-дім, при-ні-мав-ший ак-тив-не участь у воз-рож-де-нии Ко-ря-жем-ско-го Ні-ко-ла-єв-ско-го мо-на-сти- ря, ро-дил-ся у Во-ло-год-ській гу-бер-ні 20 ок-тяб-ря 1852 го-да в сім'ї устюж-ського мі-ща-ни-на Кон-стан- ти-на Іва-но-віча Щап-ко-ва та дружини його Та-тья-ни Львів-ни. При народженні був наречені Ні-ко-ла-єм. На 21-му році, покинувши отчий будинок, Ніколай відправився в один з віддалених у Во-ло-год-ській гу- бер-нії Тро-іц-кий Сте-фа-но-Улья-нов-ський мо-на-стир.
Майже десять років він про-ходив по-слуха-ние і го-то-вив-ся до мо-на-ше-ського по-руху. Через шість років Микола був посвячений у вірш, потім у 1883 році став послушником монастиря. У мо-на-сти-рі Ні-ко-лаю визна-де-ли-ли по-слу-ша-ние са-пож-ное, ко-то-рое він вико-н-няв з при-щей йому доб-ро-со-вест-но-стю. 7 серпня 1886 р. він прийняв постриг з ім'ям Ні-кодим. Через рік його ру-ко-по-ло-жи-ли в іеро-ді-а-ко-на, а 25 травня 1896 го-да, в день па-м'я-ти апо-сто-ла і еван- ге-лі-ста Мар-ка, - в ієро-мо-на-ха. Було йому 44 роки.
Через рік ука-зом Вели-ко-утюж-ського ду-хов-но-го прав-ле-ня о. ський мо-на-стир. Своїм прикладним по-ве-де-ні-єм і по-лез-ной пастир-ської служ-бою о. ні-ків. У 1903 році його затверджують в посадах казна-чея, ду-хов-ні-ка і бла-го-чин-но-го мо-на-сти-ря.

Ієро-мо-нах Се-ра-фім(у світі Ні-Ко-лай) при-був в Ні-Ко-ла-єв-ський Ко-Ра-Жем-ський мо-на-стир 30 років від ро-ду в 1904 го-ду, бу- дучі по-слух-ні-ком Ні-ко-ла-єв-ско-го При-луц-ко-го мо-на-сти-ря. Родився він у сім'ї селянства на Костромській губерні Галичського поїзду Якова Кулава. З малих років при-лі-пи-ся до церкви. Тут навчився читання і письма. А коли у хлопчика об-на-ру-жився хо-ро-ший го-лос, кли-рос-не по-слу-ша-ние стало для нього основ-ним за-ня-ти-єм, ко-то-рое вико-няв він з радістю. У два-дцять чотири роки з благо-словення батька пішов у монастир.
З 1898 року Ні-Колай став трудитися в При-луцькому монастирі, через рік був визначений його послушником. П'ять років перебував він у цьому мо-на-сти-рі, несучи клі-рос-не і ке-лей-не по-слу-ша-ния, а потім був пе-ре-ме-щен в Ні-ко-ла-єв-ський Ко-ря-жем-ський мо-на-стир, де 14 березня 1904 року прийняв постриг з ім'ям Се-ра-фім. Через два роки його ру-ко-по-ло-жи-ли в іеро-ді-а-ко-на, 1 липня 1907 го-да - в ієро-мо-на-ха. Батько Серафим віддавав всього себе служінню Богу і іншого шляху для себе не представляв.

Ок-тебрь 1917 року нару-шив уста-нов-лен-ний в оби-ті-ли по-рядок. З деякого часу в мо-на-сти-рі по-се-лил-ся пред-ста-витель нової влади, імен-ну-й-мий ко-мен-дан-том мо-на-сти-ря. Про свої пов-но-мо-чі-ях він не роз-про-стра-ня-ся, в життя обі-те-ли осо-бо не вмі-ши-вався. 27 сен-тяб-ря 1918 го-да, в день Воз-дви-же-ня Хреста Гос-під-ня, в мо-на-сти-ре було свят-ніч-не бо-го-слу -Же-ня. Після служ-би при-сут-ству-ючі чекали на-пут-ствен-ного слова на-сто-я-те-ля. Ар-хи-манд-рит Па-вел по-ні-малий, що в нинішній смут-ний час їх мешканець, як і інші, чекають тяжкі іс- пи-та-ня. І вони прийшли.
23 вер-тя-ря 1918 року в Соль-ви-че-год-ську ЧК по-сту-пі-ло за-яв-лення від негра-мот-но-го граж-да-ні-на дер. На-рад-це-ва Вели-ко-утюж-ського поїзду, що в Яренському поїзді на березі річки Чор-ни в ліс-них з-буш- ках охот-ні-ків і ле-со-про-миш-лен-ні-ків «про-жи-ва-ють якісь бо-га-ті люди, по-ві-ді-мо- му скри-ва-ють-ся бур-жуї». Крім того, він повідомив, що в Ко-ряжому монастирі, де йому довелося зано-чувати, також були. «Такі со-мні-тель-ні ти-пи, від че-го-то укри-ва-ю-щі-ся-ся». Це за-яв-ле-ня і по-слу-жи-ло по-во-дом для по-їзд-ки влади в Ні-ко-ла-єв-ський Ко-ря-жем-ський мо-на -Стир.
30 вересня в мо-на-стир на-гря-ну-ли во-ен-ком і члени Соль-ви-че-год-ської через-ви-чай-ної ко-міс-сії.
Як ста-ли раз-во-ра-чи-вати-ся со-би-тия, свід-те-тель-ству-ма-ю-ща-я-ся в де-лі ви-пис-ка з жур -на-ла цієї комісії. У ній ука-за-но, що «по при-їз-де в мо-на-стир через-ви-чай-на ко-міс-сія тре-бо-ва-ла адмі-ні-стра-цію мо- на-сти-ря ви-дати всі тай-ні-ки, у тому чис-лі грош-і і т.п. На що адмін-ні-стра-ція ока-за-ла со-про-про-ле-ня і сво-им со-про-про-ле-ні-єм ви-ра-зи-ла непод-чи-не -ня су-ще-ству-ю-щої влади...»
У чому кон-крет-но ви-ра-зи-лось со-про-ти-лі-ня адмі-ні-стра-ції мо-на-сти-ря, не вка-за-но. Ко-мен-дан-ту мо-на-сти-ря по-ру-чи-ли до-про-сить адміністрацію мо-на-сти-ря. Про-то-ко-лов до-про-са як та-ко-вих у де-лі не є-е-ся, як немає в де-ле і свід-чень про до-про-шен-них. На одному листі комендант вмістив пока-зання всіх п'я-трих об-вин-ня-е-мих.
Які запитання їм за-да-вались, в про-то-ко-лі не вка-за-но. За-пи-са-но в ньому слід-ду-ю-ще:
«ар-хі-манд-рі-та Ні-ко-ло-Ко-ря-жем-ско-го мо-на-сти-ря Пав-ла від-віт: “На всі запитання ігу-мен Па-вел от-ве-чал от-ри-ца-тель-но, го-во-ря, що бол-ше ні-чого не на-хо-дит-ся в мо-на-сти-рі” ;
ієро-мо-на-ха Ні-ко-ді-ма від-віт: “То-же ні в чому не со-зна-вався. На всі запитання від-вечав від-ри-ца-тель-но”;
іеро-мо-на-ха Се-ра-фі-ма від-віт: “То-же ні в чому не визнано, го-во-ря, що ні-чим не за-ве-до -Вал”;
ар-хі-манд-рі-та Фе-о-до-сія від-віт: “У мо-на-стир-ські де-ла не вмі-ши-вався і жив від-дель-но”.
Щоб учинити роз-праву, Соль-ви-че-год-ська ЧК при-чи-ли-ла до адмін-ні-стра-ції Ні-ко-ла-єв-ського-го Ко-ря- жем-ско-го мо-на-сти-ря не за-ні-мав-ше-го його хо-зяй-ствен-ної де-я-тель-но-стю ієро-мо-на-ха Се- ра-фі-ма і на-хо-див-ше-го-ся на по-коє ар-хі-манд-рі-та Соль-ви-че-год-ско-го Вве-ден-ско-го мо- на-сти-ря Фе-о-до-сія.
Далі з ви-пис-ки слід-ду-є, що «об-ви-ня-е-мих у непід-чи-ні-ні со-вет-ської влади, упо-м'я-ну-тих у на-сто-я-щому по-ста-нов-ле-нии осіб, ко-то-рі яв-ля-ють-ся гла-ва-ря-ми проти-ної бан-ди, ар-хи -манд-рі-та Пав-ла, ар-хі-манд-рі-та Фе-о-до-сія, ієро-мо-на-хов Се-ра-фі-ма та Ні-ко-ді-ма - роз-стріляти».
При-чин-на роз-стріла-ла не ука-за-на. У ту пору ду-хо-вен-ство ча-сто роз-стрі-ли-ва-ли за те, що не від-да-ли цер-ков-ного майна. Але убран-ство церк-вей Ко-ря-жем-ско-го мо-на-сти-ря, об-ла-че-ня і цер-ков-на начиння нову владу не ін-те-ре-со -Ва-ли, їй потрібні-ли б-ли тільки гроші, по-жерт-во-ван-ні на со-держа-ние обі-ті-лі. При обшуку, як їх не визнали, не знайшли. Як не тер-за-ли старців, до-битися від них нічого не зміг-ли.
І так ве-ли-ко б-ло жела-ние зламати їх мо-на-ше-ський дух, так силь-на зло-ба, що, не до-ждавшись утвер-дже-ня при -ня-то-го розв'язання, з аре-сто-ван-ни-ми негай-но-но роз-прав-ві-лися.
У 2 години по-по-лу-дні 30 вересня-ря 1918 року по до-ро-ге з Ко-ря-жем-ського-го мо-на-сти-ря на одному з пу-стинних ост-ровів по річці Ви-че-де б-ли роз-стре-ля-ни: на 77-му році життя ар-хі-манд-рит Соль-ви -че-год-ско-го мо-на-сти-ря на по-коє Фе-о-до-сій (Со-болів), на 70-му го-ду життя ар-хі-манд-рит Ко -ря-жем-ско-го мо-на-сти-ря Па-вел (Мо-і-се-єв), ієро-мо-на-хи цього ж мо-на-сти-ря 65-років- ний Ні-ко-дім (Щап-ков) і 45-річний Се-ра-фім (Ку-ла-ков).

. Позбавлений сану 12 травня 1725 року.

На думку П. Петрова, Феодосій навчався у Московській Заїконоспасській академії, а на думку історика В. Аскоченського – у Києво-Могилянській академії.

Періодом навчання вважаються 80-ті роки XVII століття. Наскільки широко було освіту Феодосія, невідомо; невідомо також, чи продовжував він освіту за кордоном на прикладі своїх однолітків. Він не виявляв особливої ​​вченості, але вважався людиною освіченою. За словами архієпископа Новгородського Феофана (Прокоповича), Феодосій, люблячи вчених, віддавав перевагу простим, і від нього не залишилося жодної літературної праці.

Був рясофорним послушником Московського Симонова монастиря. Невідомо також, як потрапив він у Сімонів монастир і з якихось спонукань прийняв чернецтво.

За наклеп на архімандрита Симонова монастиря Варфоломія (це була проста скарга на суворість Варфоломія) Феодосій потрапив до числа порушників чернечої дисципліни і був засланий в кайданах у Троїце-Сергіїв монастир. Архімандрит Троїце-Сергієва монастиря Іов взяв у ньому участь і звільнив від кайданів. У 1697 році архімандрит Іов, отримавши призначення на Новгородську кафедру, взяв із собою Феодосія.

В 1701 митрополит Іов висвятив Феодосія в ігумени, а в 1704 призначив його архімандритом.

Митрополит Іов умів цінувати людей освічених, які вирізнялися діловими якостями. Архімандрит Феодосій не виявив себе як письменник, не був він помітний і як проповідник, зате мав незвичайні здібності як адміністратор, і тому став найближчим помічником Новгородського архієрея.

Страва "Коронація Катерини I". Москва, 1724-1727. Майстер Миколай Федоров. Зображено один із центральних моментів першої російської коронації, що відбулася в Успенському соборі Московського Кремля 7 травня 1724: покладання Петром Великим імператорської корони на дружину Катерину. Праворуч від імператора два архієреї - ймовірно, архієпископи Феодосій (Яновський), представлений у митрі і з палицею в руках, і Феофан (Прокопович), які підносять Петру коронаційну мантію для покладання на Катерину

Незабаром він став відомий царю Петру I. Між архімандритом Феодосієм і царем встановилися дружні стосунки. 27 жовтня 1704 року архімандрит Феодосій, минаючи митрополита Іова, писав прямо царю, скаржачись на келаря Венедикта. З того часу архімандрит Феодосій став дедалі більше спиратися на вищу державну владу, ігноруючи свого безпосереднього духовного керівника. Особливо це виявилося у 1708 році, коли митрополит Іов послав архімандрита Феодосія до Москви по друкарню Симеона Полоцького. У Москві архімандрит Феодосій зустрівся з царем і був призначений духовним суддею в Санкт-Петербург для завідування церковними справами знову завойованих міст: Ямбурга, Нарви, Копор'я, Шліссельбурга. Митрополит Іов був тільки повідомлений про нове призначення свого архімандрита і мав благословити його на нове служіння. Митрополит Іов дав йому інструкцію щодо його практичної діяльності. Очевидно, і митрополит Іов, і цар Петро I цінували у Феодосії адміністративні таланти, любов до освіти. Феодосій був людиною енергійною, що мала практичний розум і вміла пристосовуватися до вимог часу. Такі люди були потрібні Петру I.

Головною справою архімандрита Феодосія була побудова церков та постачання їх усім необхідним, а також організація церковного нагляду за причтами та паствою. Крім того, Феодосій, залишаючись Хутинським архімандритом, розпочав будівництво Олександро-Невського монастиря, прагнучи якнайміцніше пов'язати себе з Санкт-Петербургом. Будівництво почалося 1710 року

У 1712 році Феодосій був призначений архімандритом майбутньої лаври. Тепер він уже не потребував більше підтримки митрополита Іова і поводився абсолютно незалежно, хоча формально залишався у його підпорядкуванні, оскільки Санкт-Петербург на той час ставився до Новгородської єпархії. Відносини архімандрита Феодосія з митрополитом Іовом остаточно зіпсувалися, про що свідчить один різкий лист митрополита до Феодосія, написаний, мабуть, близько 1710-1712 років. Важко знайти похмуріші фарби, ніж ті, якими зображував тепер преосвященний Іов свого колишнього улюбленця. Але архімандриту Феодосію не страшний був гнів митрополита Іова, тому що він уже не міг вплинути на його долю.

На початку 1721 року архімандрит Феодосій був хіротонізований на єпископа Новгородського і Великолуцького зі зведенням у сан архієпископа. Новгородською єпархією він керував із Санкт-Петербурга, який до створення самостійної Санкт-Петербурзької єпархії входив до складу Новгородської, зберігши за собою і настоятельство в Олександро-Невському монастирі. За указом Петра I архієпископ Новгородський Феодосій став першим віце-президентом Святійшого Синоду.

Архієпископ Феодосій був енергійним церковним адміністратором. У довіреній йому єпархії було збудовано багато нових церков. Він дбав про матеріальний добробут духовенства своєї єпархії. Звертав особливу увагу на викорінення різних недоліків у церковному житті. Активно боровся проти розколу в єпархії, брав участь у засіданнях Таємної канцелярії.

Але, як зазначають історики, досягши високого становища, єпископ Феодосій ухилився від чернечих ідеалів, повів нестримне світське життя і навіть вирішив завести асамблеї, на кшталт Петрових. Все це вимагало багато грошей, і Феодосій почав вдаватися до незаконних джерел. З придбанням влади зросла в ньому і гордість, він менше став зважати на людей.

27 квітня 1725 року архієпископ Феодосій за різкі висловлювання на адресу імператриці Катерини I був заарештований. Ймовірно, справа проти Феодосія була інспірована за участі Феофана (Прокоповича).

11 травня 1725 року йому було винесено вирок, яким він був засланий у далекий Николо-Корельский монастир Архангельської єпархії на закінчення. 21 червня він був уже у монастирі. Його заточили до підземної келії під церквою. Але незабаром доля його ще погіршилася. У момент оголошення вироку слідство у справі ще закінчено. З виявленням нових фактів злочину 8 вересня 1725 року було оголошено новий указ, яким з Феодосія зняли сан; «Чернець» Феодосій був переведений у гіршу в'язницю в цьому ж монастирі, холодну, сиру. Вбитий усім, що сталося, Феодосій прожив недовго.

5 лютого 1726 року він помер у своєму ув'язненні простим «монахом Феодосом». За особливим розпорядженням він був похований у Кирило-Білозерському монастирі. Ніхто рішуче не шкодував нещасного Феодосія. Йому випала сумна доля загинути без співчуття до свого нещастя: «потиснув те, що посіяв».

Архієпископ Феодосій(у світі Федір Михайлович Яновський; (1673 ) - 3 (14) лютого, Кирило-Білозерський монастир) - архієпископ Новгородський (Великоновгородський) та Великолуцький. Позбавлений сану 12 травня 1725 року.

Біографія

Періодом навчання вважаються 80-ті роки XVII століття. Наскільки широко було освіту Феодосія, невідомо; невідомо також, чи продовжував він освіту за кордоном на прикладі своїх однолітків. Він не виявляв особливої ​​вченості, але вважався людиною освіченою. За словами архієпископа Новгородського Феофана (Прокоповича), Феодосій, люблячи вчених, віддавав перевагу простим, і від нього не залишилося жодної літературної праці.

Був рясофорним послушником Московського Симонова монастиря. Невідомо також, як потрапив він у Сімонів монастир і з якихось спонукань прийняв чернецтво.

За наклеп на архімандрита Симонова монастиря Варфоломія (це була проста скарга на суворість Варфоломія) Феодосій потрапив до числа порушників чернечої дисципліни і був засланий в кайданах у Троїце-Сергіїв монастир. Архімандрит Троїце-Сергієва монастиря Іов взяв у ньому участь і звільнив від кайданів. У 1697 році архімандрит Іов, отримавши призначення на Новгородську кафедру, взяв із собою Феодосія.

В 1701 митрополит Іов висвятив Феодосія в ігумени, а в 1704 призначив його архімандритом Новгородського Спасо-Варлаамієва Хутинського монастиря.

Митрополит Іов умів цінувати людей освічених, які вирізнялися діловими якостями. Архімандрит Феодосій не виявив себе як письменник, не був він помітний і як проповідник, зате мав незвичайні здібності як адміністратор, і тому став найближчим помічником Новгородського архієрея. Незабаром він став відомий царю Петру I. Між архімандритом Феодосієм і царем встановилися дружні стосунки. 27 жовтня 1704 року архімандрит Феодосій, минаючи митрополита Іова, писав прямо царю, скаржачись на келаря Венедикта. З того часу архімандрит Феодосій став дедалі більше спиратися на вищу державну владу, ігноруючи свого безпосереднього духовного керівника. Особливо це виявилося у 1708 році, коли митрополит Іов послав архімандрита Феодосія до Москви по друкарню Симеона Полоцького. У Москві архімандрит Феодосій зустрівся з царем і був призначений духовним суддею в Санкт-Петербург для завідування церковними справами знову завойованих міст: Ямбурга, Нарви, Копор'я, Шліссельбурга. Митрополит Іов був тільки повідомлений про нове призначення свого архімандрита і мав благословити його на нове служіння. Митрополит Іов дав йому інструкцію щодо його практичної діяльності. Очевидно, і митрополит Іов, і цар Петро I цінували у Феодосії адміністративні таланти, любов до освіти. Феодосій був людиною енергійною, що мала практичний розум і вміла пристосовуватися до вимог часу. Такі люди були потрібні Петру I.

Головною справою архімандрита Феодосія була побудова церков та постачання їх усім необхідним, а також організація церковного нагляду за причтами та паствою. Крім того, Феодосій, залишаючись Хутинським архімандритом, розпочав будівництво Олександро-Невського монастиря, прагнучи якнайміцніше пов'язати себе з Санкт-Петербургом. Будівництво почалося 1710 року

У 1712 році Феодосій був призначений архімандритом майбутньої лаври. Тепер він уже не потребував більше підтримки митрополита Іова і поводився абсолютно незалежно, хоча формально залишався у його підпорядкуванні, оскільки Санкт-Петербург на той час ставився до Новгородської єпархії. Відносини архімандрита Феодосія з митрополитом Іовом остаточно зіпсувалися, про що свідчить один різкий лист митрополита до Феодосія, написаний, мабуть, близько 1710-1712 років. Важко знайти похмуріші фарби, ніж ті, якими зображував тепер преосвященний Іов свого колишнього улюбленця. Але архімандриту Феодосію не страшний був гнів митрополита Іова, тому що він уже не міг вплинути на його долю.

На початку 1721 року архімандрит Феодосій був хіротонізований на єпископа Новгородського і Великолуцького зі зведенням у сан архієпископа. Новгородською єпархією він керував із Санкт-Петербурга, який до створення самостійної Санкт-Петербурзької єпархії входив до складу Новгородської, зберігши за собою і настоятельство в Олександро-Невському монастирі. За указом Петра I архієпископ Новгородський Феодосій став першим віце-президентом Святійшого Синоду.

Архієпископ Феодосій був енергійним церковним адміністратором. У довіреній йому єпархії було збудовано багато нових церков. Він дбав про матеріальний добробут духовенства своєї єпархії. Звертав особливу увагу на викорінення різних недоліків у церковному житті. Активно боровся проти розколу в єпархії, брав участь у засіданнях Таємної Канцелярії.

Але, як зазначають історики, досягши високого становища, єпископ Феодосій ухилився від чернечих ідеалів, повів нестримне світське життя і навіть вирішив завести асамблеї, на кшталт Петрових. Все це вимагало багато грошей, і Феодосій почав вдаватися до незаконних джерел. З придбанням влади зросла в ньому і гордість, він менше став зважати на людей.

27 квітня 1725 року архієпископ Феодосій за різкі висловлювання на адресу імператриці Катерини I був заарештований.

11 травня 1725 року йому було винесено вирок, яким він був засланий у далекий Николо-Корельский монастир Архангельської єпархії на закінчення. 21 червня він був уже у монастирі. Його заточили до підземної келії під церквою. Але незабаром доля його ще погіршилася. У момент оголошення вироку слідство у справі ще закінчено. З виявленням нових фактів злочину 8 вересня 1725 року було оголошено новий указ, яким з Феодосія зняли сан; «Чернець» Феодосій був переведений у гіршу в'язницю в цьому ж монастирі, холодну, сиру. Вбитий усім, що сталося, Феодосій прожив недовго.

5 лютого 1726 року він помер у своєму ув'язненні простим «монахом Феодосом». За особливим розпорядженням він був похований у Кирило-Білозерському монастирі. Ніхто рішуче не шкодував нещасного Феодосія. Йому випала сумна доля загинути без співчуття до свого нещастя: «потиснув те, що посіяв».

Напишіть відгук про статтю "Феодосій (Яновський)"

Посилання

• Російський біографічний словник: У 25 т. / Під наглядом А. А. Половцова. 1896-1918.

Уривок, що характеризує Феодосій (Яновський)

Тим часом Несвицький, Жерков і свитський офіцер стояли разом поза пострілами і дивилися то на цю невелику купку людей у ​​жовтих ківерах, темнозелених куртках, розшитих снурками, і синіх рейтузах, що копошилися біля мосту, то на той бік, наближаючись до кави. з кіньми, які легко можна було визнати за знаряддя.
«Запалять чи не запалять міст? Хто раніше? Вони добігають і запалять міст, чи французи під'їдуть на картковий постріл і переб'ють їх? Ці питання із завмиранням серця мимоволі ставив собі кожен із тієї великої кількості військ, які стояли над мостом і при яскравому вечірньому світлі дивилися на міст і гусарів і на той бік, на сині капоти, що посувалися, з багнетами і знаряддями.
– Ох! дістанеться гусарам! – говорив Несвицький, – не далі карткового пострілу тепер.
- Даремно він так багато людей повів, - сказав свитський офіцер.
- І справді, - сказав Несвицький. - Тут би двох молодців послати, все одно.
- Ах, ваше сіятельство, - втрутився Жерков, не зводячи очей з гусар, але все зі своєю наївною манерою, через яку не можна було здогадатися, чи серйозно, що він каже, чи ні. - Ах, ваше сіятельство! Як ви судите! Двох людей послати, а нам хто ж Володимира з бантом дасть? А так то, хоч і поб'ють, та можна ескадрон уявити і самому бантик отримати. Наш Богданович знає порядки.
– Ну, – сказав світський офіцер, – це картеч!
Він показував на французькі знаряддя, які знімалися з передків і квапливо від'їжджали.
На французькій стороні, в тих групах, де були гармати, з'явився димок, другий, третій, майже в один час, і в ту хвилину, як долетів звук першого пострілу, з'явився четвертий. Два звуки, один за одним, і третій.
– О, ох! - охнув Несвицький, наче від пекучого болю, хапаючи за руку світського офіцера. - Подивіться, упав один, упав, упав!
– Два, здається?
– Був би я цар, ніколи б не воював, – сказав Несвицький, відвертаючись.
Французькі гармати знову поспішно заряджали. Піхота в синіх капотах бігцем рушила до мосту. Знову, але в різних проміжках, з'явилися димки, і заклацала і затріщала картеч по мосту. Але цього разу Несвицький не міг бачити, що робилося на мосту. З мосту здійнявся густий дим. Гусари встигли запалити міст, і французькі батареї стріляли по них уже не для того, щоб перешкодити, а для того, що знаряддя були наведені і було стріляти по кому.
– Французи встигли зробити три карткові постріли, перш ніж гусари повернулися до конівників. Два залпи були зроблені невірно, і картеч усю перенесло, але останній постріл потрапив у середину купки гусар і повалив трьох.
Ростов, стурбований своїми стосунками до Богдановича, зупинився на мосту, не знаючи, що йому робити. Рубити (як він завжди уявляв собі битву) не було кого, допомагати в запаленні мосту він теж не міг, бо не взяв із собою, як інші солдати, джгута соломи. Він стояв і озирався, як раптом затріщало по мосту ніби розсипані горіхи, і один із гусар, що найближче був від нього, зі стоном упав на перили. Ростов побіг до нього разом із іншими. Знову закричав хтось: «Носилки!». Гусара підхопили чотирьох людей і стали піднімати.

Феодосій Яновський

Архієпископ новгородський, один із найвідоміших ієрархів першої чверті XVIII століття, співробітник Петра Великого. Ф., у світі Феодор Яновський, походив із польської шляхти. Хоча не збереглося більш докладних відомостей про його походження, але за багатьма ознаками можна визнати ймовірним здогад автора "Історії С.-Петербурга" пана Петрова, що до батька Феодосієві належить одне місце списку смоленської шляхти, де значиться в числі служивих людей Михайло Степанов Яновський, який мав 1200 подружжя в полі і отримував 10 руб. платні. У цього Михайла Яновського, за списком 1679-1680 рр., значиться 4 сини, зокрема Феодор та Леонтій. Про Ф. відомо, що його родичі жили в Смоленській області і у нього був брат Леонтій. Втім, вищезазначений здогад все-таки не має повної переконливості, головним чином тому, що позначені у згаданому списку роки Феодора Яновського (п'ять років) не збігаються з іншими даними. Коли народився Ф. – невідомо. Але відомості про його вчення змушують відносити час народження до п'ятдесятих років XVII століття. Ці відомості теж не зовсім визначені. На думку пана Петрова, Ф. навчався у московській Заїконоспасській академії. Але за всіма іншими авторами, зокрема з історика Київської академії пана Аскоченського, Ф. навчався в Києво-Могилянській академії. Це твердження, безсумнівно, є більш достовірним. Період навчання Ф. падає на час 1663-1676 рр., в ректорство Іоаннікія Голятовського, і його товаришами по школі були такі особи, як Філофей Лещинський, св. Димитрій ростовський та Стефан Яворський. Наскільки широко було освіту Ф., сказати важко. Невідомо, чи продовжував він його у закордонних польських училищах, наприклад інших своїх однолітків. У подальшій своїй діяльності він не виявляв особливої ​​вченості, але вважався людиною освіченою. Сам Феофан Прокопович не відмовляє Ф. в останній якості (у листі до Сенютовича). Іноземці називали його навіть вченим (Берхгольцем). У Ф. була велика бібліотека латинських книг. Але, принаймні, за своєю вченістю Яновський було рівнятися з такими особистостями, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович і Феофілакт Лопатинський. Недарма, за словами Феофана, люблячи вчених, Ф. віддавав перевагу простим, і від нього не залишилося жодної літературної праці.

Історія застає Ф. рясофорним послушником Симонова монастиря. Як він потрапив сюди і з якого спонукання вступив у чернецтво – невідомо. Є підстава вважати, що перші роки його чернецтва були затьмарені якоюсь сумною для нього пригодою. З надрукованого в "Літописах російської літератури" (1859) листи до Ф. новгородського митр. Іова видно, що Ф. за якийсь наклеп на симонівського архімандрита посланий був у кайданах до Троїцького монастиря. За свідченням пана Петрова, наклеп цей був просто скаргою на утиски архімандрита Варфоломія, який, як відомо, справді відрізнявся особливою суворістю. Як би там не було, Ф. потрапив до числа злочинців чернечої дисципліни. Але Іов, майбутній новгородський митрополит, який був тоді архімандритом троїцьким, взяв участь у засланому ченці, звільнив його від ланцюгів та наблизив до себе. Зробившись митрополитом новгородським (1697 р.), Іов взяв із собою в Новгород і Ф. Очевидно, Ф. звернув на себе увагу Іова якими-небудь діловими своїми якостями. Мабуть, тут не було однієї особистої прихильності, тому що згодом Іов зізнавався, що від Ф. він ніколи не бачив подяки. Але Іов був одним із небагатьох архієреїв того часу, які намагалися йти назустріч новим вимогам життя, розуміли користь освіти та цінували людей освічених, корисних, талановитих. Такою людиною, безсумнівно, представлявся Іову Ф., і тому він швидко височив його. Близько 1701 р. Іов зробив Яновського ігуменом, а 1704 р. архімандритом першокласного Хутинського новгородського монастиря. Хутинські архімандрити бували зазвичай найближчими помічниками новгородських архієреїв з управління, і отже, така роль призначалася і Ф. Але для долі Ф. ще важливіше була та обставина, що його нове становище давало йому змогу бути на увазі. Мабуть, незабаром після приїзду в Новгород Ф. став відомий государю, часто проїжджав цією дорогою, і звернув він царську увагу. Як Іов знайшов у Яновському цінні якості, і Петро, ​​настільки вміли помічати дарування, їх помітив. Цілком можливо, що і видне архімандритство незабаром дісталося Ф. тому, що він заслужив прихильність царя. Що між Петром і Ф. встановилися вже до 1704 відносини більш-менш близькі, це видно з того, що в листі від 27 жовтня 1704 Ф. мав сміливість скаржитися прямо государю на непослух колишнього хутинського келара Венедикта, що заволодів одним приписним монастирем . Скарга ця опосередковано служила доносом і Іова, який, за словами Ф. , не надавав йому жодного сприяння у боротьбі зі свавіллям келаря. Остання обставина описує в непривабливому світлі ставлення Яновського до свого благодійника, але водночас доводить, що хутинський архімандрит уже не боявся свого владики і міг дерзати на багато чого, спираючись на найвищу підтримку.

І Іов, і Петро цінували в Яновському, певне, адміністративні таланти, любов до освіти, готовність сприяти здійсненню зазначених цілей. Ф. був людиною енергійною, що мала практичний розум, що вміла пристосовуватися до вимог часу, у багатьох церковних питаннях передовим, далеким від староцерковного консерватизму. Схоластична освіта справила на нього таке ж враження, як і на Феофана Прокоповича: воно вселяло йому огиду до католицьких клерикальних ідей, викликало симпатії швидше до антипода католицтва - протестантства. Не виявляючи своїх переконань у галузі ідейної, вченої, літературної, як Прокопович, Яновський втілював їх у практичній діяльності. Такі люди були потрібні Петру, тому що відповідали його вимогам. Тому і Ф. недовго залишався у Новгороді. На початку 1708 р. Іов відправив його до Москви по друкарню Симеона Полоцького. У Москві Ф. побачився з государем, і останній призначив його в Петербург "духовним суддею" для завідування церквами та духовенством новозавойованих міст - Ямбурга, Нарви, Копор'я, Шліссельбурга та нового Петербурга. Йов був тільки повідомлений про нове призначення свого архімандрита і мав благословити його на нове служіння. При цьому Іов дав новому адміністратору інструкцію щодо його діяльності. Коло ведення Ф. за цією інструкцією було дуже широке: йому надавалися майже всі права єпархіального начальника, за винятком безпосередньо пов'язаних з архієрейським саном. У новозавойованій області Ф. ставав намісником новгородського архієрея, до єпархії якого ця область була віднесена. Ф. ревно зайнявся влаштуванням нового краю. Головною його справою була побудова церков та постачання їх усім необхідним, а також організація церковного нагляду за новими причтами та новою паствою. Потім другим великим підприємством Ф. була споруда Олександро-Невського монастиря. Небезпідставно можна здогадуватися, що сама думка про будівництво монастиря була підказана Феодосієм. Для останнього було важливо, звичайно, якось міцніше зв'язати себе з Петербургом, ніж тимчасова роль церковного адміністратора. Монастир, якого він був будівельником і архімандритом, надавав йому таку осілість. Як би там не було, але в 1710 було покладено заснування Олександро-Невської обителі, і будівельником її був призначений Ф. У 1712, наприкінці лютого, відбулося офіційне призначення його архімандритом майбутнього монастиря. Тоді ж енергійно взялися і за будівництво. Новий монастир при самому установі був поставлений ступенем вище від інших російських монастирів. Архімандрит його отримав виняткові переваги: ​​право вживати при богослужінні єпископську митру, носити андріївський хрест і на чорній мантії мати зелені оксамитові скрижалі; крім того, Ф. було дозволено носити хрест на митрі, за прикладом малоросійських архієреїв.

Ф. досяг своєї мети; йому вдалося таким чином підняти і зміцнити своє почесне становище в новій столиці. З призначенням у невські архімандрити його посада як церковного адміністратора у новозавойованій області набула великої визначеності. У Невському монастирі, будівництво якого два роки сильно посунулася вперед, було засновано особлива канцелярія, що й робилася центральним адміністративним органом нової церковної області. Ставши твердо на ноги, Ф. не потребував більше підтримки Іова і тримався від нього абсолютно незалежно. Відносини Яновського з колишнім благодійником на той час остаточно зіпсувалися. Цьому сприяли різні обставини. За свого самостійного і гордого характеру Ф., напевно, чимало давав приводів для невдоволення свого єпархіального архієрея своїми незалежними діями. Потім він заступав Йова, беручи участь у будь-яких важливих подіях; він, а чи не Іов, вінчав, наприклад, Ганну Іоанівну в 1710 р. А головне, при влаштуванні Невського монастиря від новгородської єпархії було приписано нового монастиря, стараннями Ф., кілька найбагатших новгородських монастирів. Йов не міг бути цим задоволений. Коли в нього хотіли відписати Духів монастир, то він скаржився, що тоді йому і службу відправляти не буде з ким. Приписані до Невського монастирі віддавалися на повне розпорядження невського архімандрита, що також торкалося начальницьке самолюбство новгородського владики. Наскільки загострилися відносини Ф. з Іовом можна судити з одного різкого листа Іова до Ф., написаному, певне, близько 1710-1712 рр. "Рукоположений еси, - писав Іов, - і присвячений, і зроблений, брате, на начальство духовне через мене негідного... І мале, те знехтувавши, визволився еси, ні мало підкорений був, Богу попустляющій по твоєму лиходійству... Изторже бо тя , як зірку з небес, злий вселукавий супостат диявол і, приборкавши тя як клячу худу, водить тя і на тобі їздить, величаясь як на свині, аможе хоче, дондеже в скоєну загибель кине і порадіє про смерть душі твоє... як козел, високо, але бійся, та не поповзнешся глибоко.Тільки досягнув шаленства, що поклав ти в гордості твоїй уст твоє на небо, а язик твій переходить по землі... Улікуйся, брате, від лютих цих, благаю, не вдавайся у волю дияволю... Я тобі скажу: буй єси, не покараний, груб'янин, села не людська, вепр дивій, лютому звірові подібний до ти, вельбуду гнівному наслідувачу ти... Відкинь від себе впертість і непокірливість, і буди благопокорливий, будеш істинний Феодосій архімандрит, людина істинна, благ, лагідна, тер Спиваючи, вдячний і божевільний, ошясься від всякого лиховіста». Важко, здається, знайти похмуріші фарби, ніж якими зображував тут Йов свого колишнього протеже, і, мабуть, останній сильно дратував свого архієрея, якщо викликав таке грізне послання. Але Ф. не страшні були громи Іова, який більше не в змозі вже впливати на його долю. Сама область його ведення, юридично вважаючись у новгородській єпархії, практично представляла майже самостійну церковну одиницю. Втім, Іов, бачачи непокору Ф. і безсилля своєї над ним влади, готовий був і сам зректися своїх сумнівних прав. Він писав Стефану Яворському, що Петербург власне, як столиця, належить до ведення місцеблюстителя патріаршого престолу. Але й така залежність була фіктивною. Ні Стефану, ні Іову не доводилося здійснювати свої права у сфері управління Ф. Сам Іов, коли Ф. остаточно зміцнився, підтримував із нею зовні коректні відносини.

Як церковний адміністратор ввіреної йому області Ф. відрізнявся енергійною діяльністю. При ньому було збудовано багато нових церков, так що до 1721 р. утворилася ціла їхня мережа. Для постачання церков причтами священнослужителі викликалися з інших єпархій, переважно новгородської. Так як таке переселення було важко для переселяються, то Ф. запропонував викликати священнослужителів по черзі, на час, щоб викликані зберігали і свої колишні місця і дохід з останніх. Ф. взагалі дбав про матеріальний добробут духовенства своєї галузі. Для кращого адміністративного нагляду він вибрав собі особливих помічників-замовників, забезпечивши їх відповідною інструкцією. Ф. доручено було завідування та флотським духовенством. Він набирав ієромонахів для флоту і начальнику їх, обер-ієромонаху, теж дав особливу інструкцію. У своїх адміністративних розпорядженнях Ф., на думку Петра Великого, звертав особливу увагу на викорінення різних недоліків церковного життя. З його ініціативи були видані суворі укази проти хрестових священиків і ченців, що волочилися. У новому петербурзькому краї було чимало розкольників. Ф. ревно займався розкольницькими справами. У розкольницьких справах він нерідко брав участь у засіданнях Таємної канцелярії. Стосовно розкольників Ф. був прихильником суворих заходів, і вироки його були здебільшого суворі. Багато турбот присвячував Ф. Невського монастиря. З приписних вотчин на будову йшли рясні доходи, доставлялося багато матеріалу та працівників; крім того, на прохання Ф. відпускалися й особливі кошти. Побудовано кілька кам'яних церков, зокрема велика Благовіщенська; в 1720 р. був закладений Троїцький собор, а біля нього ще раніше почали будуватися кам'яні будівлі для братії. Для наповнення братства Ф. задумав зібрати найкращих ченців зі всієї Росії. За указом государя велено було в Невський монастир вислати добродійних ченців із різних монастирів, між іншим у " надію архієрейства " , т. е. про те, щоб їх посвячувати в архієреї, як із людей, відомих государю. Це розпорядження викликало велике невдоволення в монастирях, тому що в Петербург, особливо з Малоросії, де були "науковці", їхали з великим небажанням. "Надія архієрейства" була, зрозуміло, випадковою, а жити на півночі вважалося свого роду засланням. Викликані ченці часто не були, і доводилося вимагати їх мало не силою. При монастирі було влаштовано шпиталь, будівництво якого розпочалося ще 1712 р. Велике монастирське господарство знаходилося теж під пильним наглядом Ф., і він вживав заходів проти різних зловживань управителів.

За цей час Ф., як адміністратор столиці, мав безсумнівний вплив і на спільні справи церковного управління. За його участі складені були, наприклад, пункти архієрейської присяги, опубліковані при сенатському указі 22 квітня 1716 р., що нагадують майбутні вимоги Регламенту і навряд чи схвалювані ціле місцеблюстителем патріаршого престолу. Вплив Ф. лежав, звичайно, не на його офіційному становищі, яке було не так значно, а переважно на його близькості до царя. Ф. зумів увійти в довіру Петра і користувався необмеженим його розташуванням. У 1716-1718 рр. Ф. разом з царським подружжям подорожував за кордон для лікування та виконання різних доручень государя. Це спільне перебування зміцнило ще його придворні зв'язки. Милістю пана Яновський користувався і для забезпечення своїх рідних, яким, на його прохання, було надано кілька сіл. У справах церковного управління, після повернення з-за кордону, Ф. мав більший вплив, ніж сам Стефан Яворський. До нього зверталися урядові інстанції у різних випадках за рішеннями, і від нього залежало дуже багато. Вельможі готові були підлещуватися перед ним; Меншиков писав йому шанобливі листи. Архієреї зверталися до його посередництва, коли їм потрібно було щось видатнувати, і називали його своїм благодійником.

Однак за всієї сили і значення Ф. вже встиг нажити собі безліч ворогів. Вища ієрархія, природно, була незадоволена надзвичайним піднесенням простого архімандрита, перед яким доводилося схиляти голови єпископам. Тим більше що Ф. своєю вдачею аж ніяк не намагався стримати завдані ієрархічному самолюбству. Він дуже мало зважав на інших ієрархів і не боявся відкритих зіткнень навіть з митрополитом Стефаном Яворським. Перше зіткнення сталося у них 1712 р. з приводу відомої проповіді Стефана про фіскали. Коли з цього приводу Стефан був покликаний до Сенату, то тут був присутній і Ф., який прийняв бік сенаторів проти Стефана і, "поборюючи правду", "вдарився" Стефану. У 1713 р. сталося інше зіткнення - з приводу справи Тверітінова. При першому слідстві у цій справі в Петербурзі серед захисників Тверітінова виявився і Ф. Він оголосив, що Тверітінов був у нього на сповіді та причасті і жодних церковних негараздів. Коли після петербурзького суду, що виправдав обвинувачених у єретиці, вони потрапили на суд московський, під головуванням Яворського, то тут не тільки були засуджені, але був ще засуджений і заборонений священнослужінням і Ф., за те що причастив єретика. Втім, вирок цей, сказаний не прямо, у загальних висловлюваннях, у відсутності жодного значення, оскільки весь московський суд був касований государем. Але Ф. був сильно уражений цим непрямим ударом проти нього. Зі Стефаном у нього не могло бути добрих стосунків, бо ясно визначилася повна відмінність їхніх поглядів. На щастя для Ф., Стефанова зірка дедалі більше закочувалася, яке, Федосієва, навпаки, сходила. Разом із Стефаном проти Ф. була озброєна і вся староцерковна партія. У колі царевича Олексія Петровича невського архімандрита прямо називали вводителем "люторських звичаїв" і говорили, що його цар любить за те, що той йому дозволяє "на вся", і, між іншим, у пости є скоромне. Інакше висловлюючись, Ф. підозрювали у протестантських симпатіях, як і і Феофана Прокоповича. Підозри ці не мали під собою реального ґрунту, що дає право дійсно звинувачувати Яновського у неправослав'ї, але вони робили ім'я Ф. предметом ненависті у широких колах, ображених петровськими церковними заходами.

При ролі Ф. дещо дивним видається, що він до 1720 р. залишався все в званні архімандрита. Молодші його товариші випереджали його на ієрархічних сходах. У 1718 отримав єпископський сан інший знаменитий співробітник Петра - Феофан Прокопович, багато молодший Ф. і тільки недавно прибув до Петербурга. А Ф., незважаючи на царське благовоління, виявлявся ніби обійденим. Важко сказати, у чому тут була причина. Навряд чи неприязнь до Ф. ієрархічного кола могла затримувати його рух. Петро зовсім не зважав на ієрархічну думку, і навіть формальний протест місцеблюстителя не зупинив посвяти Феофана Прокоповича. Швидше справа пояснюється будь-якими сторонніми міркуваннями. А саме, можливо, государ вважав Ф. природним кандидатом на новгородську кафедру, частиною єпархії якої Ф. давно керував, але водночас знаходив за потрібне почекати з таким почесним призначенням (митрополит Іов помер у 1716 р.) з тактичних мотивів. Для самолюбного невського архімандрита ієрархічне приниження, особливо перед Феофаном, який оселився теж у Петербурзі, мабуть, було дуже прикро. Він наважився сам нагадати про себе і подав демонстративне прохання про звільнення на спокій, посилаючись на ворогів, що його обурюють. Це цікаве прохання показує, що Ф. добре знав, за що його не люблять. "Помножившись більше влас глави моєї, - писав він, - туні, що ненавидять мене, а причини, за які ненавидять, ця суть. З духовних: 1) за наказ духовних справ, повз архієреїв, у цьому місці, 2) за взяття з Москви і з інших місць доброзичливих священиків і дияконів до с.-петербурзьких церков, 3) рязанський архієрей за конференцію про повчання його, на якій з духовних, крім нього, був тільки я, де і вразився, поборюючи правду, не мало того. недуховних: 4) за приписання з новгородської єпархії деяких монастирів і Сергієва монастиря вотчин до Невського монастиря; зміну тихвинського архімандрита З недуховних, принципових і не принципових персон: 7) за хрестових та інших попів, старців і старих, що волочилися, застерігав, щоб не тримали, 8) за розкольників, яких поміщики і не поміщики знатні захищаю т, і самі розкольники зловтішаються; 9) за Івана Синявіна, який у флоті обер-ієромонаху та іншому ієромонаху образу учинив, за яких, за посадою моєю, а на прохання їх, просив сатисфакції, де належить, яка не тільки не вчинена, але й вороже проти них і мене надходять із усього поспільства; 10) за свічки по церквах даремно жегоми, про яких священикам наказано, щоб через потребу не палили; 11) за пречисті таємниці, про які священикам наказано, щоб їх за ліки аптекарські здоровим і хворим немовлятам не вживали, але по хрещенні, причастивши єдиною, залишали б непричетних до пізнання добра і зла. І інших причин до згаданої ненависті набралося б багато, але не помістяться на цьому папері ... Того заради старанно благаю, нехай буде наказано інший час мізерного мого живота покінчити мені в чернецькому безмовності, та не гірше що безвинно пострадаю ". Але подаючи таке прохання" , Ф., звичайно, не розраховував на її виконання.Недаремно він виставляв причинами ненависті до себе такі свої діяння, які здебільшого якраз відповідали петровським поглядам. 1720 поставити Ф. в архієпископи новгородські.

Зведений на новгородську кафедру, Ф. зайняв чільне місце серед ієрархії. Офіційне становище Стефана Яворського було більше почесною видимістю. Феофан Прокопович ще тільки розпочинав свою діяльність і тримався обережно та ухильно. Якими б не були його внутрішні стосунки до Яновського, він зовні надавав останньому будь-яку повагу, і, мабуть, у цей час між ними не було зіткнень. При заснуванні Синоду Ф. був призначений першим синодальним віце-президентом і разом з Феофаном став фактично на чолі нової церковної установи. З президентом Синоду Стефаном ні новгородський, ні псковський архієрей, мабуть, зовсім не рахувалися. Відомо принижене становище Яворського в новому церковному закладі, і Ф., нарівні з Феофаном, не соромився при нагоді вразити зайвий раз рязанського митрополита. Так, у 1721 р. Синод зробив Стефану принизливий допит у справі Любімова, який написав акафіст Олексію, людині Божій, схвалений Яворським. Щодо нового церковно-урядового законодавства, яким ознаменував себе Синод у перші роки свого існування, то важко сказати, яка саме частка участі в ньому належала Ф. Мери до зменшення чисельності духовенства, переслідування духовенства хрестового та бродячого, обмежувальні укази про чернецтво, розпорядження проти забобонних звичаїв, каплиць, ходіння з іконами по будинках тощо - всі ці заходи сильно зачіпали тодішнє церковне суспільство. Але хто був їхньою душею, ініціатором? Ф. чи Феофан? Відповісти категорично важко, тому що на свої погляди обидва ці архієреї сходилися між собою, і зазначені заходи могли однаково виходити від того й іншого. Оскільки Феофан був розумніший і освіченіший Ф., то ймовірніше йому приписувати велику частку участі. Але й Ф. тут був пасивним глядачем, а безсумнівно грав активну роль. Як адміністратора Ф. став ревним провідником петровських освітніх ідей. У себе в Невському монастирі він завів у 1721 році школу, згідно з вимогою Регламенту, яка мала разом служити і розсадником вчителів на всю Росію. Сюди наказано було зібрати по троє людей попівських дітей 15-20 років з кожної єпархії, щоб після навчання вони повернулися назад і стали вчителями у місцевих єпархіальних училищах. Ф. підняв і школу, що впала після Йова в Новгороді, розширивши її курс, запросивши кращих вчителів і наповнивши учнями. Потім, за керуванні Ф. була заснована і по всій новгородській єпархії ціла мережа нижчих училищ (13), основу яких багатьма несправедливо приписують Йову. З ініціативи Ф. було видано загальне розпорядження Сенату, щоб світські обивателі віддавали своїх дітей теж у архієрейські школи. Школи новгородської єпархії були забезпечені Ф. підручниками, недоліком яких так страждало тодішнє навчання, і в них запроваджено певні розпорядки. Діяльно займався Ф. як єпархіальний архієрей викоріненням розколу та забобонів; дбав про добробут монастирів і церков і, на його честь, не був байдужим і до долі нижчого духовенства.

Але поруч із позитивними якостями діяльності Феодосії в сані архієрея в ньому, мабуть, стали розвиватися і негативні риси його характеру і поведінки. Ф. ніколи не відрізнявся чернечими нахилами і вів життя відкрите та світське. Високе офіційне становище дало йому привід ще менше соромитися у цьому відношенні, оскільки часто доводилося виступати у ролі гостинного господаря різних високих відвідувачів. Петро сам любив веселе проведення часу, недолюблював аскетизму і дивився крізь пальці на чутки про життя новгородського архієрея. Цар сам бував у нього в гостях і веселився. Сумуючи в Москві, під час перебування там для коронації імператриці в 1724 р., Ф. задумав навіть завести регулярні асамблеї у духовних осіб, на зразок государевих асамблей. Але що найгірше, для свого розкішного і відкритого життя потребуючи коштів, Ф. вдавався навіть і до незаконних джерел. Величезних доходів новгородської кафедри йому не вистачало. З часом слідство відкрило, що Ф. практикував здирства, хабарі і розкрадав церковну власність. Після його господарювання в новгородських церквах та монастирях не виявилося багатьох коштовностей. Зловживання Ф. почали розкриватися ще за життя Петра Великого. У 1724 р. дворянин новгородського архієрейського будинку Іван Носов подав донос на архієрейського суддю, архімандрита Андроніка, звинувачуючи їх у розкраданні церковного майна. Донос, власне, був направлений на Ф., тому що Андронік був лише виконавцем його волі. Синод доручив досліджувати справу монастирського наказу. Але Ф. опротестував цю постанову, вимагаючи, щоб справа була доручена йому як єпархіальному архієрею з кимось із синодальних членів. Синод вирішив порадитись із Сенатом, і оскільки вплив Ф. був тоді сильний, то на конференції поклали доручити слідство новгородському архієрею, до якого Синод надав ще синодального радника симоновського архімандрита Петра та обер-прокурора Болтіна. Носов, побачивши, що справа потрапила до рук найцікавішого обличчя, скаржився на упереджене ведення слідства, причому став уже прямо викривати Ф. Синод знову мав конференцію з Сенатом і наполягав, щоб скарга Носова залишилася без наслідків. Але Сенат вирішив краще подати справу государеві. Государ наказав розслідувати справу Синоду разом із Сенатом, і Ф. виявився від слідства усуненим. Але, за хворобою та смертю Петра, справа якось загальмувалась. Зі зростанням влади і значення зростала і зарозумілість Ф. Які витівки він дозволяв собі, видно, наприклад, з нагоди з подарованими йому алмазами. У 1721 році государиня завітала йому алмазів на панагію. Алмазов не вистачило для прикраси панагії, і Ф. не посоромився написати зухвалий лист кабінет-секретареві Макарову, просячи додати алмазів і додаючи, щоб государиня не скупилася, бо він панагію в труну з собою не покладе, а вона повернеться до кабінету. Алмазів йому надіслали. Такі вибрики тоді сходили йому з рук. Потім, хоч як це дивно, але до кінця царювання Петра Ф. став різко висловлювати невдоволення та деякими церковно-державними заходами. Ф., як ми бачили, був людиною нового духу, який намагався йти в рівень з вимогами часу. Але є підстави підозрювати щирість його прихильності до нових церковно-політичних течій. Висунутий государем, поставлений у становище співробітника його, не міг і не хотів йти врозріз урядовому настрою, а, навпаки, намагався якомога більше догодити государю і передбачити його наміри. Інакше Ф. не створити було б своєї кар'єри. Однак при своїй владній самолюбній натурі, при своїй користолюбності Яновський легко міг би приєднатися, за інших умов, і до наших ієрархів, що клерикують, що мали настільки перебільшене поняття про архієрейську владу і вперто відстоювали свої майнові привілеї. Принаймні такий настрій виявився в ньому до кінця Петрова царювання. Коли він був тільки архімандритом, він намагався применшити ієрархічні права, які сам не мав, а ставши архієреєм і важливим духовним сановником, він сам увійшов у смак ієрархічної влади і почав болісно відчувати її приниження новими порядками. У Синоді та духовному колі він став висловлювати невдоволення переважанням влади світської у духовних справах. Заходи уряду, спрямовані на применшення архієрейської честі, дратували його архієрейське самолюбство. Так само, і стосовно монашества він охоче схвалював і мислив правила підняття чернечої дисципліни, що його не стосувалися. Але коли справа зачепила матеріальні вигоди, він теж став нарікати. Як невський архімандрит не відчував у собі тяжкості церковно-майнової політики уряду. Як новгородський архієрей він її відчув і став не менш консервативною партією нарікати на перебиття церковного чину. Відоме " оголошення " про чернецтві 1724 р., здається, наповнило міру Феодосієва терпіння. З приводу його та нових монастирських штатів він наважився різко скаржитися перед самим государем. Результатом був сильний гнів останнього, тому Ф. вже через імператрицю принижено вибачився.

Останній факт досить показує, що стримувало Ф. за Петра. При залізному монарху було б безумством відкрито протестувати і розкривати свій настрій, і Ф. стримувався, можливо, мимоволі, йдучи в Синоді в ногу з урядовим курсом. Зі смертю Петра зникла зазначена стримка. Сподіваючись на слабкість жінки-правительки і, можливо, на своє становище, Ф. дав собі повну волю. При самому царювання Катерини він постарався, здається (за свідченням Бассевича), отримати звідси собі матеріальну вигоду, не виявивши особливої ​​відданості дружині Петра. У Синоді він перестав стримувати своє невдоволення. За наступними показаннями, після коронації государині, коли йшлося про піднесенні імені государині, він говорив: "Яка то молитва буде, що за указом молитися?". Про смерть Петра він висловлювався, що ця смерть - покарання Боже за те, що Петро "доторкнувся до духовних справ і маєтків". "Пане блаженної пам'яті, - іронізував Ф., - дуже намагався повалити цей духовний уряд і для того нас утискав штатами і недачею платні; а тепер дивіться, отці святі, ми живі, а він помре, його немає". Такі промови ясно показували, що Ф. був так само невдячний до свого благодійника Петра, як і до першого свого благодійника, Іову, а разом з тим вони виявляли і справжню фізіономію Ф., зближуючи його з табором супротивників петровських церковних перетворень, - чим би не пояснювалася подібна метаморфоза: чи нещирістю колишньої тактики, чи ображеним самолюбством і гордістю влади ієрарха, що увійшов у смак. "Папські замахи", за термінологією Регламенту, виявив Ф. та з іншого боку. За свідченням деяких іноземців, Ф. ніби замишляв цілий переворот, щоб стати самому чи не патріархом. Але навіть не довіряючи цій сумнівній звістці, безсумнівно, що Ф. не задовольнявся своєю синодальною роллю і хотів грати більш значну. Він ображався, що його не призначають президентом Синоду і висловив свою образу демонстративним розпорядженням про те, щоб його не називали віце-президентом, а просто новгородським архієпископом: звання віце-президента нагадувало, що він не президент... Честолюбні задуми звичайно, його колег по Синоду, і найбільше - Феофана Прокоповича, який був його головним суперником. Зіткнення їхніх інтересів було неминуче, тим більше, що Ф. сам почав тяготитися своїм найближчим товаришем. З метою позбутися Феофана Ф. задумав порушити проти нього одну судову справу. Очевидно, звідси був інспірований непрямий донос на псковського архієрея про розкрадання церковного майна архієрейським суддею - аналогічний доносу Носова на Ф. Але Ф. не розрахував всіх шансів, починаючи боротьбу з Прокоповичем. Своєю поведінкою він дав стільки зброї проти себе в руки противників, що їм не варто було особливо занапастити його, замість того, щоб підставляти себе під його удари.

Вже випадок з алмазами показував, що Ф. не мав особливої ​​поваги до Катерини. Зі смертю Петра ця неповага стала прориватися зухвалими витівками. Згодом було встановлено, що новгородський архієрей знущався в непристойних висловлюваннях над плачем государині при труні покійного чоловіка. Ставлячись так до імператриці, Ф. став допускати дуже багато. 12-го квітня 1725 р. він приїхав до Палацового мосту, і його карету мостом не пропустили, як не пропускали й інших карет. Ф., вийшовши з карети, став кричати на караульного з загрозою: "Я, мовляв, сам кращий за найсвітлішого князя", - це був зухвалий натяк. Потім, увійшовши в передню палацу, він кричав тут на чергового офіцера, навіщо його не пускають, кажучи (за свідченням офіцера): "Мені-де бував при його величності скрізь вільний вхід. Ви боїтеся тільки палиці, яка вас б'є, а наші-де палиці більше тих. Шелудиві-де вівці не знають, кого не пускають». Государині доповіли про це. Потім, 16-го квітня, як у Синоді Ф. було оголошено розпорядження государині відправити у Петропавлівському соборі панахиду за Петром, то Ф. здалося тут щось образливе, і він гнівно скаржився на тиранство, якого дочекалася церква, що мирська влада наказує духовною. молитися, що противно слову Божому. Синодальні члени не показали співчуття цим ламентаціям і розпорядилися про панахиду, на якій слід бути всім синодальним членам, надавши, втім, Ф. чинити як знає. Розгніваний Ф. відповідав: "Піду і я і служитиму, тому що боюсь, щоб не послали на заслання. Тільки почує Бог таку молитву?". 20-го квітня сама пані послала до Ф. камер-юнкера Поспелова сказати, щоб усі духовні були на панахиді. Ф. відповідав: "ми готові", але при цьому скаржився на образу від вартових, які не пропустили його 12-го квітня до палацу, і говорив, що він і надалі боїться до палацу їхати, як би не лаяли вартові, хіба візьмуть його неволею . Коли Поспєлов запропонував за образу просити милості її величності, Ф. відповів, що також було і за покійного государя, коли його не пропустили в адміралтейство, і він не отримав за це жодного задоволення. Розмова була передана Катерині. 21 квітня, після панахиди, імператриця доручила запросити всіх духовних до столу, Ф. на таке запрошення відповів, що йому в будинку її величності бути неможливо, тому що він знечещений, "хіба воліє прислати умисного, щоб проводили". На обід не поїхав.

Весь цей інцидент із панахидою створив до Ф., звичайно, несприятливе ставлення до двору. Феофан Прокопович, разом з іншими синодальними членами, що не любили Ф., вирішили скористатися цим моментом, щоб завдати новгородському архієрею рішучого удару. Феофан зробив донос, у якому пригадав різні непристойні витівки Яновського, і між іншим повідомив два дуже важливі факти. На святому тижні 1725 синодальних членів не запросили до царського обіду, на який були запрошені сенатори. Ображений і розгніваний Ф., не приховуючи прикрості, за Феофана загрозливо став говорити: "Буде ще трусити, мало тільки почекати". Феофан у доносі пояснював, що ці слова спочатку здалися йому страшні, але потім він почав думати, чи не ставилися вони до якихось "неправдам та обманствам" служителів її величності, і він заспокоївся. Але далі незабаром він почув від синодальних сочленів, що Ф. в їх присутності ще вимовляв неприємні слова "про непорядки і про штат, що починається, що ніхто духовним не доброзичливі, все-таки ухиляючись вкупі; якого тут благословення Божого чекати. Воістину скоро гнів Божий спаде". на Росію, і як стане міжусобиця, тут побачать все від перших і до останніх. І став швикать і руками відвідання показувати ". Над Ф. зібралася гроза. Феофан зробив свій донос 22 квітня, а 25 квітня була вже конфіденційна нарада з приводу доносу. На нараду були запрошені граф Головкін, адмірал гр. Апраксин, граф Толстой та синодальні члени – Феофан та три архімандрити: Петро Смелич, Олексій Кондоїді та Рафаїл Заборовський. Усі останні підтвердили донос Феофана. Тим часом Ф. допустив ще один нетактовний крок. 25 квітня було освячення нового корабля; на торжество Ф. не запросили; тоді він з'явився самовільно, чим усі були здивовані. Через 2 дні, 27-го квітня, пані наказала заарештувати Ф. на його обійсті.

Знаменно, що падіння новгородського архієрея всіма зустріли з радістю. Його синодські колеги дали про нього такі свідчення, до яких, здається, важко щось додати. "Від самого початку, - писав тверський архієпископ Феофілакт Лопатинський, - як я визначений у Синод, побачив преосвященного Феодосія завжди лаявить всякого чину людей від малого навіть до великого, без жодного виключення, що нарікає божевільними, нехристиянами, гіршими турків і всяких варварів, ідолопоклонниками - російський народ.Згадував багато разів святого митрополита Пилипа, задушеного в дні царя Івана Васильовича, за яке вбивство викорінив Бог царське його плем'я, так що по ньому не залишилося спадкоємця на царство російське, а по преставленні блаженних пам'яті Петра Великого і те, що за розстриження Варлаама Овсяннікова і взяття його за караул умертвив Бог також Петра Великого. , сердясь говорив: доки буде тиранство над церквою, доти добра надіятися неможливо.. А в церкві монархії немає і ніколи не бував о. Хвороба государю прийшла смертельна від безмірного женонеїстя і від Божого помсти за його посяжку на духовний і чернечий чин, який хотів винищити. Зайве його полювання до слідування таємних справ показує " болісне його серце, що прагне крові людські " . Архімандрит Гаврило показував:

"По смерті б. і в. д. пам'яті государя говорив (Феодосій): я-де досі завжди думав, що мені від його рук смерть житія буде". "Милосердя Божого вже не бачимо, - говорив Феодосій, за словами протопопа Петра, - ніщо за духовним регламентом діє; і якому християнству сподіватися, все хоче бути тиранство; духовна влада дуже знемагає, не що турецька віра хоче бути, але і в турках того не робиться, бо те правиться, що належить за святим писанням... і що з цього буде нічого доброго чекати». А як була зустрінута доля Ф. взагалі в ієрархічних колах, свідчить "оголошення" про Ф. казанського митрополита Сильвестра (див. у Чистовича "Феофан Прокопович", дод. II, зі справи арх. св. Синоду 1731, № 292) . "Бивий розбещений, - писав Сильвестр, - заздрощі і самолюбства виконаний, невський архімандрит і новгородський архієрей, бо хижий вовк прокрався в овечій шкірі; тільки себе любив, а братію вельми ненавидів; братові своєму ганьбу сотворити, а іноді позов, кого б і поглинути». Обчисливши всі "злі" діяння Ф., Сильвестр про нього укладав: "Він, злочестиве Яновський, він же шалений козел, кому подібний, що багато спокус перед народом безсоромно творив і на гидоту багатьом образу чинив, і святих угодників і святіших ієрархів різними ху лаяв? І по всьому він подібний до стародавніх єретиків: Арію божевільному і Несторію мерзенному".

На слідстві Ф. у багатьох приписуваних йому промовах зізнався, але виправдовував себе тим, що говорив не по злості, а "від дурної ревнощів". Від зухвалих слів, почутих Феофаном за адресою Катерини, він спочатку заперечувався, а потім заявив, що говорив про те, що государиня буде трусити, "від дурості", "у такій силі, що нині задобрюють сенаторів, щоб добре справи керували, а збережи Бог, коли в них якась незгода до добра спільного буде, тоді духовних задобрюватимуть, щоб умовляли до згоди добра спільного». Але Ф. погано вірили, оскільки факти були наявні. З одного анонімного листа до Ф. дізналися, що він говорив непристойності на адресу імператриці ще біля труни Петра. Усе це робило винність Ф. безсумнівною, і він вимовили обвинувальний вирок. 11-го травня 1725 р. був підписаний указ з оголошенням злочинів Феодосії. Указ навіть дещо перебільшував дані слідства. Тут же було включено у вину Ф. і стару справу з доносу Носова. 12-го травня, з барабанним боєм, було публічно оголошено вирок, яким новгородський архієрей, замість заслуженої смертної кари, посилався на далекий корельський монастир на закінчення. 21 червня Ф. був уже на місці свого заслання. Тут його заточили до підземної келії під церквою. Він просив собі духовника, сповідався, причастився і просив причащатися частіше у церкві, в епітрахілі з поручами, як архієрей, але Таємна канцелярія не дозволила, а велено було давати засланцю причастя лише одного разу на рік, у його в'язниці. Але незабаром доля в'язня погіршилася. Слідство у його справі не було закінчено в момент оголошення вироку. По-перше, надіслано запит до Москви з приводу згаданого анонімного листа; зібрані відомості підтвердили, що Ф. говорив інкриміновані йому непристойні слова. Відтак відкрився ще новий факт. Виявилося, що Ф. у 1724 році у себе в єпархії привів підлеглих до особливої ​​присяги на вірність собі. Присяга ця була повторенням присяги, зазначеної в Регламенті для синодальних членів, з додаванням наприкінці обіцянки коритися "власної моєї правильної влади, великому пану Святійшого Урядового Синоду віце-президенту преосвященному Феодосію" і т. д. (див. присягу в "Про присягу в" і докум. архіву св. Синоду", т. V № 199). Присяга на вірність архієрею була незвичайною справою, і в ній запідозрили якісь задуми Ф. На конференції Сенату з Синодом було вирішено справу про присягу представити імператриці. За наказом останнього листа з присягою було відібрано та знищено. У зв'язку з обома зазначеними фактами 8 вересня 1725 р. Синоду було оголошено новий указ про колишньому новгородському архієпископі. Указ наказував: "з колишнього архієрея новгородського Феодосія за його злопідступне крадіжку, що, будучи в С.-Петербурзі, говорив зловісні слова про їх імператорську величність і мислив надалі чинити деякий злий умисел на російську державу, сан з нього Феодосія бути йому простим старцем. 17-го жовтня ця постанова була виконана, і Ф. став простим монахом Федосом. "Чернеця" перевели в іншу, найгіршу в'язницю в тому ж монастирі, холодну та сиру. Щоправда, через деякий час зглянулися на в'язня і дали йому кращу в'язницю. Але, убитий усім, що сталося і суворими умовами нового існування, Ф. прожив недовго. 5-го лютого 1726 р. він помер у своєму ув'язненні. Тіло його велено було спочатку доставити до Петербурга, але потім розпорядилися поховати його по дорозі в одному з монастирів – Кириловому чи Олександро-Свірському. Труну привезли до першого монастиря і тут зрадили його землі.

Ніхто рішуче, здається, не шкодував нещасного Ф. Йому випала сумна доля - загинути без участі до свого нещастя: настільки своїм характером він усіх озброїв проти себе. І згадавши його ставлення до Йова та Петра, доводиться погодитися з думкою про нього таких неупереджених осіб, як Феофілакт Лопатинський, що Ф. потис те, що сам посіяв.

Справи Держ. Архіва, VI розр., № № 91, 158. - "Російський Архів", 1864, вип. 2 ("Справжня справа новгор. архієп. Феодосія"). - справи архіву св. Синоду 1721-1720 років. та "Опис справ і докум. архіву св. Синоду" за ці роки, тт. I-VI (за вказівником). - "Повні збори постан. і розпоряд. по вед. правосл. испов." за 1721-1725 рр. - Справи архіву Олександро-Невської лаври і перші два томи "Описи" їх. - Листи Феодосія до Петра Великого, Катерини та ін, що зберігаються в Держ. Архіві. - журнали Верховної Таємної Ради у кабінетних паперах Петра Великого. - "Літописи русявий. літер. і давнини", вид. Н. С. Тихонравовим, 1859, кн. 2 (лист Йова до Феодосію). - "Записки" графа Бассевича ("Російський Архів", 1865). - "Щоденник Берхгольца", ч. II, M., 1858 - "Збірник Імп. Рус. Історичного Товариства", т. XV (донесення прусського посланця Мардефельда). - П. Петров, "Історія С.-Петербурга", 1885 - І. А. Чистович, "Новгородський митрополит Іов, життя його і листування" ("Мандрівець", 1861, лютий). - В. І. Аскоченський, "Київ із його найдавнішим училищем - Академією", Київ, 1856 р. - Г. В. Єсіпов, "Розкольницькі відносини XVIII століття". - І. А. Чистович, "Феофан Прокопович та його час", СПб., 1868 р. - І. Я. Морошкін, "Феодосій Яновський, архієпископ новгородський" ("Російська Старина", 1887, № 7, 10, 11). - Г. В. Єсипов, "Чернець Федос" (первонач. напеч. в "Вітчизняних Записках" 1862, № 6, а потім у збірнику "Люди старого століття", 1880). - "Історико-статистичний опис СПб. єпархії", вип. I, СПб., 1869 - С. М. Соловйов, "Історія Росії", тт. XVI та XVIII. - Устрялов, "Історія Петра Великого", тт. IV та VI. - С. Г. Рункевич, "Історія російської церкви під керівництвом св. Синоду", т. І, СПб., 1900 - Амвросій, " Історія російської ієрархії " , тт. II, VI. - Павлов, "Опис Олександро-Невської лаври". - Є. Прилежаєв, "Новгородські єпархіальні школи Петровську епоху" ("Християнське Читання", 1887 р., кн. № 6). - К. Я. Здравомислов, "Ієрархи Новгородської єпархії". - Ф. Терновський, "Московські єретики за царювання Петра Великого" ("Православне Огляд", 1863, квітень). - Його ж, "Стефан Яворський" ("Праці Київської духовної академії", 1864 р., т. I). - М. Тихонравов, "Московські вільнодумці початку XVIII ст." ("Російський Вісник", 1870, кн. 9 та ін). - "Посилання XVIII ст. в Архангельському краї" ("Архангельські Губернські Відомості", 1876, № 24-26). - Макарій Булгаков, Історія Київської академії. - Н. І. Соловйов, "Доля Феодосія, архієпископа новгородського" ("Руська Старина", 1901, січень).

Б. Тітлін.

(Половцов)

Феодосій Яновський

(Федір Михайлович) -архієпископ Новгородський (Великоновгородський) та Великолуцький

Феодосій народився у шляхетській родині на Смоленщині.

На думку П. Петрова, Феодосій навчався у Московській Заїконоспасській академії, а на думку історика В. Аскоченського – у Києво-Могилянській академії.

Періодом навчання вважаються 80-ті роки XVII століття. Наскільки широко було освіту Феодосія, невідомо; невідомо також, чи продовжував він освіту за кордоном на прикладі своїх однолітків. Він не виявляв особливої ​​вченості, але вважався людиною освіченою. За словами архієпископа Новгородського Феофана (Прокоповича; † 1736), Феодосій, люблячи вчених, віддавав перевагу простим, і від нього не залишилося жодної літературної праці.

Був рясофорним послушником Московського Симонова монастиря. Невідомо також, як потрапив він у Сімонів монастир і з якихось спонукань прийняв чернецтво.

За наклеп на архімандрита Симонова монастиря Варфоломія (це була проста скарга на суворість Варфоломія) Феодосій потрапив до числа порушників чернечої дисципліни і був засланий в кайданах у Троїце-Сергіїв монастир. Архімандрит Троїце-Сергієва монастиря Іов (згодом митрополит Новгородський; †

1716) взяв у ньому участь та звільнив від кайданів. У 1697 році архімандрит Іов, отримавши призначення на Новгородську кафедру, взяв із собою Феодосія.

В 1701 митрополит Іов висвятив Феодосія в ігумени, а в 1704 призначив його архімандритом Новгородського Спасо-Варлаамієва Хутинського монастиря.

Митрополит Іов умів цінувати людей освічених, які вирізнялися діловими якостями. Архімандрит Феодосій не виявив себе як письменник, не був він помітний і як проповідник, зате мав незвичайні здібності як адміністратор, і тому став найближчим помічником Новгородського архієрея. Незабаром він став відомий цареві Петру I. Між архімандритом Феодосієм і царем встановилися дружні стосунки. 27 жовтня 1704 року архімандрит Феодосій, минаючи митрополита Іова, писав прямо царю, скаржачись на келаря Венедикта. З того часу архімандрит Феодосій став усе більше спиратися на вищу державну владу, ігноруючи свого духовного керівника. Особливо це виявилося у 1708 році, коли митрополит Іов послав архімандрита Феодосія до Москви по друкарню Симеона Полоцького. У Москві архімандрит Феодосій зустрівся з царем і був призначений духовним суддею до Санкт-Петербурга для завідування церковними справами знову завойованих міст: Ямбурга, Нарви, Копор'я, Шліссельбурга. Митрополит Іов був тільки повідомлений про нове призначення свого архімандрита і мав благословити його на нове служіння. Митрополит Іов дав йому інструкцію щодо його практичної діяльності. Очевидно, і митрополит Іов, і цар Петро I цінували у Феодосії адміністративні таланти, любов до освіти. Феодосій був людиною енергійною, що мала практичний розум і вміла пристосовуватися до вимог часу. Такі люди були потрібні Петру I.

Головною справою архімандрита Феодосія була побудова церков та постачання їх усім необхідним, а також організація церковного нагляду за причтами та паствою. Крім того, Феодосій розпочав будівництво Олександро-Невського монастиря, прагнучи якнайміцніше зв'язати себе з Санкт-Петербургом. Будівництво почалося 1710 року. У 1712 році Феодосій був призначений архімандритом майбутньої лаври. Тепер він уже не потребував більше підтримки митрополита Іова і поводився абсолютно незалежно, хоча формально залишався у його підпорядкуванні, т. до. Санкт-Петербург тоді ставився до Новгородської єпархії. Відносини Феодосійського архімандрита з митрополитом Іовом остаточно зіпсувалися, про що свідчить один різкий лист митрополита до Феодосія, написаний, мабуть, близько 1710-1712 років. Важко знайти похмуріші фарби, ніж ті, якими зображував тепер преосвященний Іов свого колишнього улюбленця. Але архімандриту Феодосію не страшний був гнів митрополита Іова, тому що він уже не міг вплинути на його долю.

На початку 1721 року архімандрит Феодосій був хіротонізований на єпископа Новгородського і Великолуцького зі зведенням у сан архієпископа. За указом Петра I архієпископ Новгородський Феодосій став першим віце-президентом Святійшого Синоду.

Архієпископ Феодосій був енергійним церковним адміністратором. У довіреній йому єпархії було збудовано багато нових церков. Він дбав про матеріальний добробут духовенства своєї єпархії. Звертав особливу увагу на викорінення різних недоліків у церковному житті. Ревно боровся проти розколу в єпархії, брав участь у засіданнях Таємної Канцелярії.

Але, як зазначають історики, досягши високого становища, єпископ Феодосій ухилився від чернечих ідеалів, повів нестримне світське життя і навіть вирішив завести асамблеї, на кшталт Петрових. Все це вимагало багато грошей, і Феодосій почав вдаватися до незаконних джерел. З придбанням влади зросла в ньому і гордість, він менше став зважати на людей.

27 квітня 1725 року архієпископ Феодосій за різкі висловлювання на адресу імператриці Катерини I був заарештований.

11 травня 1725 року йому було винесено вирок, яким він був засланий у далекий Николо-Корельский монастир Архангельської єпархії на закінчення. 21 червня того ж року він був уже у монастирі. Його заточили до підземної келії під церквою. Але незабаром доля його ще погіршилася. У момент оголошення вироку слідство у справі ще закінчено. З виявленням нових фактів злочину 8 вересня 1725 року було оголошено новий указ, яким з Феодосія зняли сан; "Чернець" Феодосій був переведений в гіршу в'язницю в цьому ж монастирі, холодну, сиру. Вбитий усім, що сталося, Феодосій прожив недовго.

5 лютого 1726 року він помер у своєму ув'язненні простим "монахом Феодосом". За особливим розпорядженням він був похований у Кирило-Білозерському монастирі.

Ніхто рішуче не шкодував нещасного Феодосія. Йому випала сумна доля загинути без співчуття до свого нещастя: "тиснув те, що посіяв".

Література:

Рункевич С. р. Олександро-Невська лавра 1713-1913: Історичне дослідження доктора церковної історії С. м. Рункевича. – СПб., 1913, с. 17-347, 560, 807.

Морошкін І. Я. Феодосій Яновський, архієпископ Новгородський / / Російська старовина. – 1887, липень, жовтень, листопад.

Чистович І. А. Феофан Прокопович та його час. – СПб., 1868.

Чистович І. А. Новгородський митрополит Іов, життя його та листування // Мандрівник. – СПб., 1861, лютий.

Прилежаєв Є. Новгородські єпархіальні школи Петровську епоху // Християнське читання. - СПб., 1887 № 6.

Толстой М. У. Розповіді з історії Російської Церкви. – М., 1901, с. 629. Рункевич С. р. Історія Російської Православної Церкви під керівництвом Святішого Синоду. – СПб., 1900. – Т. 1.

Тихонравов Н. Московські вільнодумці початку XVIII ст. та Стефан Яворський // Російський вісник. – 1870. – Кн. 9 та ін. Терновський Ф. Стефан Яворський // Праці Київської духовної академії. - Київ, 1860-1917; 1864. – Т. 1.

Єсипов р. У. Розкольницькі відносини XVIII століття. – СПб., 1861-1863. Єсипов р. В. Чернець Феодосій// Вітчизняні записки. – 1862, № 6.

Соловйов С. М. Історія Росії з найдавніших часів: у 6 кн. - 3-тє вид. – СПб., 1911. – Кн. 4, с. 257, 277, 427, 803, 804, 806, 809, 810, 817, 863, 910-917,1190. Устрялов Н. р. Історія царювання Петра Великого. – СПб., 1858.

Павлов А. М. Опис Свято-Троїцької Олександро-Невської лаври, з хронологічними списками осіб, похованих у церквах та на лаврських кладовищах. - СПб., 1842. Здравомислов К. Я. Ієрархи Новгородської єпархії від найдавніших часів до теперішнього часу: Короткі біографічні нариси. – Новгород, 1897.

Аскоченський В. Київ з найдавнішим його училищем та Академією: у 2 т. – Київ, 1856. Строєв П. М. Списки ієрархів та настоятелів монастирів Російської Церкви. – СПб., 1877, с. 37, 51, 269.

Булгаков С. В. Настільна книга для священно-церковнослужителів. – Київ, 1913, с. 1407. Толстой Ю. Списки архієреїв та архієрейських кафедр ієрархії Всеросійської з часу заснування Святішого Урядового Синоду (1721-1871 рр.). - М., 1872 № 21.

Григорівський М. Миколаївський Корельський монастир. - Архангельськ, 1898, с. 18,19. Короткий історичний опис монастирів Архангелогородської єпархії. - Архангельськ, 1902, с. 296-297.

Церковні питання у Росії, чи російські духовні відомості Браїла. – 1896, с. 40, 47. Історико-статистичний опис Санкт-Петербурзької єпархії. – СПб., 1896, вип. 1. Посилання XVIII ст. в Архангельському краї / / Архангельські губернські відомості. – 1875, № 24-26.

Списки архієреїв ієрархії Всеросійських та архієрейських кафедр з часу заснування Святішого Урядового Синоду (1721-1895 рр.). - СПб., 1896, № 21. Денисов Л. І. Православні монастирі Російської імперії: повний список всіх 1105 нині діючих у 75 губерніях та областях Росії. – М., 1908, с. 6.

Амвросій (Орнатський), архієпископ. Історія Російської Ієрархії: в 6 т. - М., 1807-1815. - Т. 1, с. 81.

Макарій (Булгаков), митрополит. Історія Київської духовної академії. - Київ, 1843. Справи архіву Олександро-Невської Лаври та два тому описи їх. Листи Феодосія до Петра Великого, Катерини та ін, що зберігаються у Державному Архіві. Літописи російської літератури та старовин: в 5 т. / За ред. Н. Тихонравова. - М., 1859-1863. - Т. 2 (лист Іова до Феодосію). Записки Геннінга-Фрідріха Бассевича. - М., 1858. - Ч. 2, і навіть // Російський архів. - М., 1865 № 1, 2, 5, 6.

Берхгольц Ф. В. Щоденник камермерюнкера Берхгольца, ведений ним у Росії за царювання Петра Великого з 1721 - 1725 рік. Пров. з ним. І. Аммон. - М., 1857-1860, о 4-й год. Православний співрозмовник. – Казань, 1897, грудень, с. 730-733.

1907, січень. - с. 106; квітень. - с. 551-556; липень-серпень, с. 290. Історичний вісник. – СПб., 1896, квітень, с. 156,159.

1868, липень, с. 402. Російська старовина. – СПб., 1877. – Т. 18, с. 719. – 1879. – Т. 24, с. 746; т. 26, с. 14, 22, 23,195.

1882, жовтень, с. 304. – 1886, січень, с. 19, 20, 34. – 1888, лютий, с. 419. – 1901, січень. – 1904, жовтень, с. 114. – 1910, травень, с. 404-422.

Справжня справа Новгородського архієпископа Феодосія // Російський архів. – М., 1864, вип. 2. Російський архів. – М., 1901. – Кн. 1, №3, с. 359.

Повний православний богословський енциклопедичний словник: 2 т. // Вид. П. П. Сойкіна. - СПб. б. м. – Т. 2, с. 1675. Російський біографічний словник: у 25 т. – СПб.; М., 1896-1913. – Т. 25, с. 346-356.

Н. Д[урново]. Дев'ятисотліття російської ієрархії 988-1888. Єпархії та архієреї. – М., 1888, с. 19.

Яновський прізвище. Відомі носії: Яновський, Абель Юхимович (1865-1922) російський письменник і юрист. Яновський, Олександр (нар. 1935), псевдонім радянського кінооператора С. Л. Яновського. Яновський, Олександр Аркадійович… Вікіпедія

Феодосій чоловіче ім'я грецького походження відноситься до двокомпонентних теофорних імен: ін. Θεός («Бог») + δόσιος («даний») «даний Богом». У російському іменослові відоме ім'я зі зворотним порядком компонентів Досифей, і етимологічно… Вікіпедія

Ігумен Феодосій (пом. 29 вересня 1425) священнослужитель Російської православної церкви, наречений архієпископ Новгородський. До вибору в архієпископи був, невідомо якого часу, ігуменом Клопського монастиря під Новгородом... Вікіпедія

Основна стаття: Новгородська єпархія Єпископська кафедра в Новгороді була заснована наприкінці X століття після хрещення Русі князем Володимиром. Першим новгородським архієреєм став єпископ Іоаким, що прибув з князем з Корсуні. До половини XII століття… … Вікіпедія

У Вікіпедії існують статті про інших людей з ім'ям Феофан та прізвищем Прокопович. Перевірити нейтральність. На сторінці обговорення повинні бути подробиці. Вікіпедія Вікіпедія

Роки. Невідомо, чи продовжував він освіту за кордоном на прикладі своїх однолітків. Згодом він не виявляв особливої ​​вченості, але вважався людиною освіченою.

За Іова Новгородського

Як церковний адміністратор ввіреної йому області Феодосій відрізнявся енергійною діяльністю. При ньому було збудовано багато нових церков. Він дбав про матеріальний добробут духовенства своєї єпархії. Звертав особливу увагу на викорінення різних недоліків у церковному житті. Ревно боровся проти старообрядницького розколу в єпархії, брав участь у засіданнях Таємної Канцелярії.

При цьому, як зазначають історики, досягнувши високого становища, Феодосій ухилився від чернечих ідеалів, повів нестримне світське життя і навіть вирішив завести асамблеї, на кшталт Петрових. Все це вимагало багато грошей, і Феодосій почав вдаватися до незаконних джерел. З придбанням влади зросла в ньому і гордість, він менше став зважати на людей. У середині 1720-х це вилилося в конфлікт з впливовим архієпископом Феофаном (Прокоповичем) - Феодосій написав до Синоду донос на Феофана, де вказав, що в Печерському Псковському монастирі лежать на підлозі 70 ікон зі знятими обдертими окладами і дра. У свою чергу Феофан, після однієї чергової грубості Феодосія у відношенні до пані Катерини, доніс їй про допущені ним образи.

Опала і смерть

Оцінки

Феодосій був людина енергійна, що мала практичний розум, вміла пристосовуватися до вимог часу. За словами Феофана (Прокоповича), Феодосій, люблячи вчених, віддавав перевагу простим, і від нього не залишилося жодної літературної праці.

Література

• Рункевич, С. Г., Олександро-Невська Лавра 1713-1913 рр., СПб., 1913, 17-347, 560, 807.
• Морошкін, І. Я., "Феодосій Яновський, архієп. Новгородський," Російська старовина, 1887, № 7, 10, 11.
• Чистович, І. А., Феофан Прокопович та його час, СПб., 1868.
• Чистович, І. А., "Новгородський митр. Іов, життя його та листування," Мандрівник, 1861. лют.
• Прилежаєв, Є., "Новгородські єпархіальні школи Петровську епоху," Християнське читання, 1887, № 6.
• Толстой, М.В. Оповідання з історії Р.Ц., 629.
• Рункевич, С. Г., Історія Російської Церкви під керуванням Св. Синоду, Т. I, СПб., 1900.
• Тихонравов, Н., "Московські вільнодумці початку XVIII століття," Російський вісник, 1870, кн. 9 та ін.
• Терновський, Ф., "Стефан Яворський," Праці КДА, 1864, т. I.
• Єсіпов, Г. В., Розкольницькі справи XVIII століття.
• Єсипов, Г. В., "Чернець Феодосій," Вітчизняні записки, 1862, № 6.
• Соловйов, С. М., Історія Росії, кн. IV, 257, 277, 427, 803, 804, 806, 809, 810, 817, 863, 910-917, 1190.
• Устрялов, Н., Історія [царювання?] Петра Великого, Т. IV, VI.
• Павлов, Опис Олександро-Невської Лаври.
• Здравомислів, Ієрархи Новгородської єпархії.
• Аскоченський, Київ.
• Строїв, стб. 37, 51, 269.
• Булгаков, 1407.
• Толстой, Ю. № 21.
• Григорівський, М., Миколаївський Корельський монастир, Архангельськ, 1898, 18, 19.
• Короткий історич. опис монастирів Архангельської єпархії, Архангельськ, 1902, 296-297.
• Церковні питання у Росії чи рус. дух. вед., Браїла, 1896, 40, 47.
• Іст.-стат. опис СПб. єпархії, Вип. 1, СПб., 1896.
• "Посилання XVIII ст. в Архангельському краї," Архангельські губи. вед., 1875, № 24-26.
• Списки архієреїв, № 21.
• Денисів, 6.
• Амвросій, Історія Російської ієрархії, Ч. I, 81.
• Макарій, митр. Історія Київської академії.
• Справи архіву Олександро-Невської Лаври і два тому описи їх.
• Листи Феодосія до Петра Великого, Катерини та ін. в Госуд. Архіві.
• Літопис русявий. літ. та давн., Вид. Н.С. Тихонравовим, 1859, кн. 2 (лист Йова до Феодосію).
• "Записка гр. Бассевича," Російський архів, 1865.
• Щоденник Берхгольця, Ч. II, М., 1858.
• Православний співрозмовник, 1897, груд., 730-733; 1907, січ., 106; квіт., 551-556; липень-серп., 290; 1908, квіт., 505, прямуючи.
• Історичний вісник, 1896, квіт., 156, 159.
• Православний огляд, 1863, січ., 56-72; 1868, липень, 402.
• Російська старовина, 1877, т. 18, 719; 1879, т. 24, 746; т. 26, 14, 22, 23, 195; 1882, жовт., 304 п/с; 1886, січ., 19, 20, 34; 1888, лютий, 419; 1901, січ.; 1904, жовт., 114; 1910, травень, 404-422.
• Російський архів, 1864, вип. 2 (Справжня справа Новгородського архієп. Феодосія); 1901, кн. 1, №3, 359.
• БЕС, Т. ІІ, 1675.
• РБС, Т. XXV, 346-356.
• Н.Д., 19.