Справа патріарха Никона. Розкол у російській православній церкві. З «Справи патріарха Никона Реакція народу на церковний розкол

«Справа Патріарха Нікона»

Зростання конфлікту та «зречення» Нікона у 1658 р.

Заради фактичної боротьби з обмеженнями прав церковного господарства, Нікон з особливим натхненням множив патріарші земельні володіння та розширював межі своєї патріаршої області. За Никона вони досягли небувалих размеров.Богданов А.П. Никон// Питання історії. 2004. №1 Від Москви на сотні верст простягалися патріарші землі. На півночі (Архангельська, Вологодська, Новгородська області) цілі простори знову придбані були Никоном. Майже цілі повіти Новгородської губернії: Валдайський, Крестецький, Старорусский. У Тверському краї: Ржев, Осташківська область. На Волзі; рибні лови в Казанському та Астраханському краях. На південному заході у бік Києва багато просторів, взятих у Польщі. На півдні: землі до Кримських степів. Серед цієї внутрішньої церковної " імперії " Никон збудував три монастиря, призначених для участі особистих династичних володінь церковного монарха. Іверський монастир, поблизу міста Валдая (Новгородської області), Хресний монастир на острові Білого моря, поблизу гирла нар. Онєги, та Воскресенський монастир, названий "Новий Єрусалим" (біля м. Воскресенська, неподалік Москви). Претенційна назва Новий Єрусалим втілювала цілий комплекс великодержавних мрій Нікона. Крім копіювання Єрусалимського храму Гробу Господнього, вівтар у цьому храмі мав п'ять відділень із п'ятьма престолами для всіх п'яти патріархів. Середній престол Никон призначав собі, як як господаря, але як першого воістину вселенського з патріархів. Щоб зміцнити матеріальну базу патріаршества, Никон попросив Олексія відновити грамоту про недоторканність патріаршої області, даровану Михайлом своєму батькові - патріарху Філарету в 1625 р. і скасована після смерті Філарета. Величезна патріарша область, таким чином, стала в черговий раз чимось на кшталт церковної держави всередині світської.

Влітку 1654 р., коли Москву вразила епідемія чуми, Нікон евакуював царську сім'ю в Калязін на верхній Волзі. Після цього цар дав Никону вказівки самому залишитися з царицею та царевичем Олексієм, щоб забезпечити безперебійну діяльність адміністрації. (Москва була під карантином). За керування Москвою відповідав князь Михайло Петрович Пронський. Незабаром почалися бунти. Москвичі, змучені хворобами, карантином та іншими санітарними заходами, введеними Пронським, обрушилися на Никона через те, що він залишив Москву, і вимагали суду над ним та його помічником Арсенієм Греком. архідиякона П. Алеппського. Київ, 1876. Більше того, міський люд скаржився, що багато священиків залишили Москву після від'їзду патріарха і що, в результаті цього, багато церков закриті, і не вистачає священнослужителів, які могли б сповідати та причастити хворих та вмираючих. Никон розумів, що боярська опозиція щодо нього різко зростає. Трирічний термін, протягом якого Нікон обіцяв цареві виконувати службу патріарха, закінчувався 25 липня 1655 р. У цей час цар разом з армією перебував у Литві. Він повернувся до Москви 10 грудня, і цілком імовірно, що після цього Никон попросив царя Олексія дозволити йому скласти із себе обов'язки патріарха і піти у відставку. Олексій наполягав на продовженні Никоном служби на цій посаді, і той погодився. Каптерєв Н.Ф Патріарх Нікон і цар Олексій Михайлович. Сергіїв Посад, 1909-1912 Т. 1,2.

Хоча на початку другого терміну цар тримав сторону Никона проти бояр, але скарги останніх накопичувалися, і не могли з часом не вплинути на царя. З психологічної точки зору, особисто участь Олексія у війні проти Литви та Польщі (1654-1655 рр.) і ще більшою мірою - проти Швеції (1656 р.) зміцнило його у свідомості власної влади як царя і головнокомандувача армією і, одночасно, зробило незалежним від Никона. Тепер Олексій почав обурюватися з приводу титулу "Великий государ", який сам завітав до Нікона в 1653 р. Після невдалого шведського походу, зробленого на наполягання Нікона, цар став помітно холоднішим до нього. Навіювання бояр, що військова невдача відбулася з вини Никона і просто відвикання царя від Никона під час відлучок створили у ньому певний протест проти наполегливості патріарха. Серйозний конфлікт стався між Олексієм та Никоном після смерті київського митрополита Сільвестра Косова. Цар та бояри хотіли скористатися цією нагодою і посадити на київський престол кандидата, який би влаштував царя, і щоб той був зведений у сан Никоном. Деякі українські ієрархи бажали наслідувати саме цю процедуру, але Нікон, з канонічних міркувань, відмовився діяти без згоди патріарха Константинопольського. Другий трирічний термін патріаршества Никона, як це було погоджено між ним і царем Олексієм, повинен був закінчитися в липні 1658 р. На початку цього року Нікон усвідомив, що цар, підтримуваний боярами, не має наміру скасовувати ті положення зводу законів 1649, які Нікон вважав образливими для церкви. Навпаки, бояри стали нехтувати угодою 1652 р. між Никоном та Олексієм, згідно з якою дія цих положень тимчасово припинялася. Нікон прийшов до рішення для того, щоб поставити питання руба. Якщо не буде інших способів переконати царя змінити його політику, Нікон планував покинути Москву, переїхати до Воскресенського монастиря і перестати виконувати рутинну роботу церковного адміністратора, зберігаючи за собою верховну владу патріарха. Конфлікт вибухнув на початку липня 1658, була зустріч грузинського царевича Теймураза. У підготовчій метушні заперечили представники з підготовки церемоній з двох сторін - царської та патріаршої. Царський окольничий Хитрово вдарив ціпком по лобі Ніконова представника, князя Дмитра Мещерського. Цар не відгукнувся, як слід, і не розібрав інциденту. Продовжував поводитися не як кривдник, а ніби ображений. У найближчий святковий вихід 10-ro липня, в день Положення ризи Господньої, цар був відсутній на утрені, а після утрені передав через посланця Никону, що розгніваний на нього за те, що патріарх підписується титулом «великий государ». Каптерєв Н.Ф Патріарх Нікон та цар Олексій Михайлович. Сергіїв Посад, 1909-1912 Т. 1,2. Никон чудово розумів, що анулювання царем титулу «великий государ» було лише першим кроком у кампанії, розв'язаної боярами, щоб похитнути престиж патріарха і приборкати вимоги Никона, що стосуються свободи церкви від втручання державної адміністрації. Тому він вирішив вжити заходів, щоб розкрити ситуацію перед народом. Після цього він пішов у собор і, як завжди, відслужив обідню. Але після обідні Никон оголосив, що може більше виконувати свої обов'язки пастиря через своїх гріхів і через царського гніву нею. Оскільки цар порушив свою клятву, то патріарх змушений залишити цей храм і місто. У цей момент помічник Нікона приніс йому мішок із чернечим вбранням. Перш ніж він встиг зняти з себе церемоніальну мантію і вдягнутися в чернечий одяг, вся паства кинулася до нього, благаючи залишитися. Богданов А.П. Никон// Питання історії. 2004. №1 Вони відібрали мішок, Нікон пішов у ризницю і написав там листа цареві, в якому повідомляв Олексію, що через його неправедний гнів він змушений покинути Москву. Після того, як цей лист був доставлений цареві посланцем, Никон одягнув мантію і чорну рясу, взяв палицю і спробував покинути собор. Паства не давала йому вийти. Однак народ дозволив піти Крутицькому, митрополиту Питириму, і той вирушив прямо до царя повідомити про те, що відбувається в соборі. Очевидно, у цей час Нікон очікував, що цар поговорить із нею. Але цар відмовився взяти листа Никона і відразу ж повернув його назад. Потім він відправив одного зі своїх головних бояр, князя О.М. Трубецького сказати Никону, що цар не гнівається на нього особисто, і що він може продовжувати свою діяльність патріарха. Відмова царя прийняти листа означала, що цар відмовляється прийняти умови Никона. Таким чином, Нікон вже не зміг скасувати своє рішення залишити Москву на знак протесту проти політики царя та бояр. Двома днями пізніше він поїхав до Воскресенського монастиря. У результаті він - гнаний ієрарх. Гонитель – цар. Никон приймає пасивний, мученицький шлях.

Іншим видатним фактом у церковній сфері за Олексія Михайловича було так зване "справа патріарха Никона". Під цією назвою розуміється зазвичай розбрат патріарха з царем в 1658-1666 рр.. і позбавлення Никона патріаршества. Сварка Нікона з царем, його видалення з патріаршого престолу і суд над Никоном - самі по собі події великі, а для історика вони набувають особливого інтересу ще й тому, що до особистої сварки та церковної скрути тут долучилося питання про відносини світської та церковної влади на Русі. Ймовірно, через такі обставини ця справа і викликала до себе велику увагу в науці та багато досліджень; дуже значне місце справі Нікона, наприклад, приділив С. М. Соловйов у XI т. "Історії Росії". Він ставиться до Никона далеко не з симпатією і звинувачує його в тому, що завдяки особливостям його неприємного характеру і нерозумному поведінці справа набула такого гострого обороту і призвела до таких сумних результатів, як скидання і заслання патріарха. Проти погляду, висловленого Соловйовим, виступив Суботін у своєму творі "Справа патріарха Никона" (М., 1862). Він групує в цій справі риси, що ведуть до виправдання Нікона, і всю провину сумного результату чвари царя з патріархом покладає на бояр, ворогів Никона, і на греків, що вплуталися в цю справу. У всіх спільних працях з російської історії багато знайдеться сторінок про Никон; ми згадаємо тут працю митрополита Макарія ("Історія Російської церкви", т. XII, СПб., 1883), де питання про Никона розглянуто за джерелами і висловлюється ставлення до Никона таке ж майже, як у Соловйова, і праця Гюббенета "Історичне Вивчення справи патріарха Никона" (2 т., СПб., 1882 і 1884 рр..), Об'єктивно написане і прагне відновити в строгому порядку трохи сплутаний зв'язок фактів. Значення всіх колишніх праць, однак, зникло з появою капітальних робіт проф. Каптерева, названі вище. З творів іноземних слід згадати англійського богослова Пальмера, який у своїй праці "The Patriarch and the Tzar" (London, 1871--1876 рр.) зробив чудове зведення даних про справу Нікона, переклавши на англійську мову уривки з праць російських учених про Никона і масу матеріалу, як виданого, і не виданого ще Росії (він користувався документами московської синодальної бібліотеки).

Обставини залишений і я Никоном патріаршого престолу і скинення Нікона ми викладемо коротко з огляду на те, що вся справа Нікона складається з маси дріб'язкових фактів, докладний звіт про які зайняв занадто багато місця. Ми вже бачили, як Никон досягнув патріаршества. Потрібно зауважити, що він був майже на 25 років старший за Олексія Михайловича; ця різниця років полегшувала йому вплив на царя. Це була дружба однолітків, а вплив дуже розумного, діяльного і чудово промовистого людини поважних років на м'яку вразливу душу юного царя. З одного боку була любов і глибока повага до хлопчика, з іншого - бажання керувати цим хлопчиком. Енергійна, але черства натура Никона не могла відповідати цареві на його ідеальну симпатію таким самим почуттям. Никон був практик, Олексій Михайлович - ідеаліст. Коли Никон став патріархом з умовою, що цар нічого очікувати втручатися у церковні справи, значення Никона було дуже велике; Помалу він стає в центрі не тільки церковного, а й державного управління. Цар та інші за прикладом царя стали звати Никона не " великим паном " , як звичайно величали патріарха, а " великим государем " , яким титулом користувався лише патріарх Філарет як батько государя. Никон стояв дуже близько до двору, частіше колишніх патріархів брав участь у царських трапезах, і сам цар часто бував у нього. Бояри у ділових зносинах з патріархом називали себе перед ним, як перед царем, напівім'ям (наприклад, у грамоті:

"Великому государю святому Никонові патріарху ... Ведмедик Пронський з товаришами чолом б'ють"). І сам Никон величає себе "великим государем", у грамотах пише своє ім'я поруч із царським, як писалося ім'я патріарха Філарета; а в нововиданому Служебнику 1655 р. Никон поміщає навіть такі слова: "Нехай же дасть Господь їм государям (тобто царю Олексію Михайловичу і патріарху Никону)... бажання сердець їх; нехай зрадіють усі, що живуть під державою їх... як і під єдиним державним наказом всі повсюди православні народи живуть... славити імут істинного Бога нашого ". Таким чином, Никон своє правління називав державою і свою владу дорівнював відкрито з государевою. За сучасним висловом, Никон, став патріархом, " полюбив стояти високо, їздити широко " . Його дорікали, таким чином, у тому, що він забув, запишався. Він справді тримав себе гордо, як "великий государ", і була підстава для цього: Нікон досяг того, що правив усім державою в 1654 р., коли цар був на війні, і дума Боярська слухала його, як царя. Політичне вплив Никона зросла до того що, що сучасники були вважати його влада навіть більшою, ніж влада царя. Неронов говорив Никону:

"Яка тобі честь, владико святий, що кожному ти страшний, і один одному кажуть загрожуючи: чи знаєш хто він, чи звір лютий - лев чи ведмідь, чи вовк? Дивуюся: государеві царя влади вже не чути, від тебе всім страх і Твої посланці дужче царських усім страшні, ніхто з ними не сміє говорити, затверджено в них: Чи знаєте патріарха? І сам Никон схильний був вважати себе рівним цареві за владою, якщо навіть не найсильнішим. Раз на соборі (влітку 1653 р.) у суперечці з Нероновим Никон необачно сказав, що присутність на соборі царя, як і вимагав Неронов, не потрібна. "Мені і царська допомога не придатна і не потрібна", - крикнув він і з презирством відгукнувся про цю допомогу.

Але вплив Никона грунтувалося не так на законі і не так на звичаї, а єдиному готівковому прихильності до Никона царя (будь Нікон не патріарх, ми назвали його тимчасовим правителем). Таке становище Нікона разом з його поведінкою, гордою і самовпевненою, викликало до нього ворожнечу в придворному середовищі, в боярах, що втратили завдяки його підвищенню частину свого впливу (Милославські та Стрешнєви); є свідчення (у Мейєрберга), що царська сім'я була налаштована проти Никона. При дворі на Никона дивилися, як на непроханого деспота, що тримається єдиним розташуванням царя. Якщо відібрати це розташування, вплив Никона зникне і влада його зменшиться.

Не так думав сам Нікон. Він інакше й не уявляв собі патріаршої влади, як у тих розмірах, у яких вдавалося її здійснювати. За його поняттям, влада патріарха надзвичайно висока, вона навіть вища за верховну владу світську: Нікон вимагав повного невтручання світської влади у духовні справи і водночас залишав за патріархом право на широку участь і вплив у політичних справах; у сфері церковного управління Нікон вважав себе єдиним і повновладним владикою. З підлеглим йому духовенством він поводився суворо, тримався гордо і недоступно, словом, був справжнім деспотом в управлінні кліром і паствою. Він був дуже швидкий на тяжкі покарання, легко вимовляв прокляття на тих, хто провинився, і взагалі не зупинявся перед крутими заходами. За енергією характеру і за прагненням влади Никона охоче порівнюють з папою Григорієм VII Гільдебрантом. Однак під час свого управління церквою Никон не винищив тих зловживань і тягарів, які лягли на духовенство за його попередника Йосипа і викликали скарги; У 1653 р. порядки, утримані і знову заведені Никоном, викликали цікаве чолобіння цареві на патріарха. Хоча воно було подано противниками нововведень, проте стосується не тільки реформ Нікона, але і його адміністративних звичок і дуже докладно малює Нікона як адміністратора, з несимпатичного боку. По цьому чолобиттю видно, що проти нього і серед духовенства було велике ремствування. Про Никона треба взагалі помітити, що його любили окремі особи, але особистість його не збуджувала загальної симпатії, хоча моральна його міць підкоряла йому натовп.

До польської війни 1654 р. симпатії юнака царя до Никона не вагалися. Виїжджаючи на війну, Олексій Михайлович віддав під опіку Нікона і сім'ю, і державу. Вплив Никона, здавалося, все зростало і зростало, хоча царю були відомі багато витівок Нікона - і те, як Нікон відгукувався про царську допомогу, що вона йому не "потрібна", і те, що Нікон не жалував Уложення, називаючи його "проклятою" книгою", виконаною "беззаконня". Але під час війни цар змужнів, багато побачив нового, розвинувся і набув великої самостійності. Цьому сприяли самі обставини воєнного життя, що мала вплив на вразливу натуру царя, і те, що Олексій Михайлович у походах звільнився від московських впливів та одноманітної життєвої обстановки у Москві; але, змінюючись сам, цар ще змінював своїх колишніх стосунків до старих друзів. Він був дуже гарний з Никоном, як і раніше, називав його своїм другом. Однак між ними стали відбуватися сварки. Одна така сварка трапилася на Страсному тижні 1656 р. з приводу церковного питання (про порядок Богоявленського водоосвячення). Викриваючи Никона в тому, що він злукавив, цар дуже розсердився і в суперечці назвав Нікона "чоловіком і дурною людиною". Але їхня дружба все ще тривала до липня 1658 р., до всього відомого зіткнення окольничого Хитрово з князем Мещерським на прийомі грузинського царевича Теймураза. У липні 1658 р. був раптовий розрив.

У поясненні причини розриву Никона з Олексієм Михайловичем дослідники дещо розходяться завдяки неповноті фактичних даних про цю подію. Одні (Соловйов, митрополит Макарій) пояснюють розрив обуренням царя, з одного боку, і різкостями у поведінці Никона, з іншого; у них справа видається так, що охолодження між царем і патріархом відбувалося поступово і саме по собі, непомітно призвело до розриву. Інші (Субботін, Гюббенет і покійний професор Дерптського університету П. Є. Медовиков, який написав "Історичне значення царювання Олексія Михайловича". М., 1854) вважають, що до розриву привели наклепи і підступи бояр, яким вони схильні надавати у справі Нікона дуже важливе значення. Слід зазначити, що З. М. Соловйов також заперечує участі бояр у цій справі, та його інтриги і " шепотіння " , як другорядний, стоять в нього другому плані.

Оселяючись у Воскресенському монастирі (від Москви верстах в 40 на північному заході), що належав Ніконові особисто, він зайнявся господарством і спорудами і просив Олексія Михайловича не залишати його обителі государевою милостинею. Цар, зі свого боку, милостиво поводився з Никоном, і стосунки між ними не були схожі на сварку. Царю доносили, що Нікон рішуче не хотів "бути в патріархах", і цар дбав про обрання нового патріарха на місце Нікона. У обранні патріарха тоді й полягало все питання: справа обіцяла налагодитись мирно, але незабаром почалися невдоволення. Нікон дізнався, що світські люди розбирають патріарші папери, залишені в Москві, образився на це і написав з цього приводу государеві листа з масою докорів, скаржачись і на те, між іншим, що з Москви до Нікона нікому не дозволяють їздити. Потім він став скаржитися, що його не вважають патріархом, і дуже розсердився на митрополита Питирима за те, що той наважився замінити собою патріарха у відомій церемонії - ході на осляті (навесні 1659). З цього приводу Нікон заявив, що він не хоче залишатися патріархом "на Москві", але що не склав із себе патріаршого сану. Виходило так, що Нікон, не будучи патріархом Московським, був все ж таки патріархом Російської церкви і вважав себе вправі втручатися в церковні відносини; якби на Москві обрали нового патріарха, то в Російській церкві настало б двопатріарство. У Москві не знали, що робити, і не наважувалися обирати нового пастиря.

Влітку 1659 р. Никон несподівано приїхав до Москви, недовготам пробув, був прийнятий царем з великою честю, але пояснень і примирення з-поміж них не сталося, відносини залишалися невизначеними, і справа не розплутувалося. Восени того ж 1659 р. Никон, з дозволу царя, поїхав відвідати два інших своїх монастиря: Іверський (на Валдайському озері) і Хресний (поблизу Онєги). Тільки тепер, за довгої відсутності Никона, наважився цар зібрати духовний собор, щоб обміркувати стан справ і вирішити, що робити. У лютому 1660 р. розпочало свої засідання російське духовенство і з розгляду справ визначило, що Никон повинен бути позбавлений патріаршества та священства за правилами св. апостолів і соборів, як пастир, що своєю волею залишив паству. Цар, цілком довіряючи правильності вироку, запросив на собор і грецьких ієрархів, що були тоді Москві. Греки підтвердили правильність соборного вироку та знайшли йому нові виправдання у церковних правилах. Але вчений киянин Єпіфаній Славинецький не погодився з вироком собору і подав цареві особливу думку, викриваючи собор у неправильному тлумаченні церковних правил і доводячи, що у Никона не можна відібрати священства, хоч і має позбавити його патріаршества.

Авторитет греків був, таким чином, похитнутий в очах царя, він зволікав виконувати соборний вирок, тим більше що багато членів собору (греки) схильні були надати Никону поблажливість і просили про це государя. Отже, спроба розплутати справу з допомогою собору не вдалося, і Москва залишилася без патріарха.

Никон ж продовжував вважати себе патріархом і висловлював, що у Москві новий патріарх може бути поставлений ним самим. Він вернувся до Воскресенського монастиря, дізнався, звичайно, про вирок собору з приводу його скидання і зрозумів, що тепер йому нелегко повернути втрачену владу. Віддаляючись з Москви, він розраховував, що його благатимуть про повернення на патріарший престол, але цього не сталося, а собор 1660 показав йому остаточно, що в Москві його просити не будуть. Що вплив Нікона впав зовсім, це побачили й інші: сусід Нікона по землі, окольничий Боборикін, вступив з ним у позов, не поступаючись шматком землі колись всесильному патріарху. Незадоволений тим, що Боборикину дали суд на патріарха, Никон пише цареві листа, повне докорів і тяжких звинувачень. У той же час він не ладнає з Пітиримом, який мало звертав уваги на колишнього патріарха, і навіть зраджує його анафемі. Взагалі Нікон, який не очікував невигідного собі обороту справи, втрачає самовладання і дуже хвилюється від тих неприємностей і уколів, які осягають його, як будь-якого загиблого видного діяча. Але до 1662 р. проти Никона не роблять нічого рішучого, хоча різкі витівки його дедалі більше озброюють проти нього колишнього його друга царя Олексія.

У 1662 р. приїхав у Москву відставлений з посади Газський митрополит Паїсій Лігарид, дуже освічений грек, багато що поневірявся Сходом і що приїхав у Москву з метою краще себе забезпечити. У XVII ст. грецьке духовенство дуже охоче відвідувало Москву з такими намірами. Спритний дипломат, Паїс скоро встиг придбати в Москві друзів і вплив. Вдивившись у відносини царя і патріарха, він легко помітив, що зірка Нікона вже померкла, зрозумів, на чий бік йому має стати: він став проти Нікона, хоча сам приїхав до Москви за його милостивим і люб'язним листом. Спершу, після приїзду своєму, вступив він у листування з Никоном, обіцяв йому нагороду на небесах за його "невинні страждання", але вмовляв разом з тим Нікона змиритися перед царем. Але вже з перших днів він радив цареві не зволікати з патріархом, вимагати від нього покірності і скинути його, якщо не підкориться і не "утримається відділ патріарших". Як людині, Лігаріду запропонували в Москві від імені боярина Стрешнєва (ворога Никона) до 30 питань про поведінку Никона для того, щоб Паїсій вирішив, чи правильно поступав патріарх. І Лігарід усі питання вирішив не на користь Нікона. Дізнавшись його відповіді, Нікон близько року працював над запереченнями і написав у відповіді Лігаріду цілу книгу пристрасних і влучних виправдань.

Очевидно, під впливом Лігаріда цар Олексій Михайлович наприкінці 1662 р. наважився скликати другий собор про Никона. Він наказав архієпископу Рязанському Іларіону скласти для собору ніби обвинувальний акт - "всякі провини" Никона зібрати - і наказав кликати на собор східних патріархів.

Никон, пригнічений ставленням царя щодо нього, і раніше шукав миру, посилаючи до царя листи і просячи його змінитися щодо нього " заради Господа " ; тепер же він вирішив потай приїхати до Москви і приїхав вночі (на Різдво 1662), щоб примиритися з государем і запобігти собору, але тієї ж ночі поїхав назад, повідомлений, ймовірно, своїми московськими друзями, що його спроба буде марною. Бачачи, що примирення неможливе, Нікон знову змінив поведінку. Влітку 1663 р. він сказав на згаданого Боборикина (Справа з яким у нього тривало) таку дводумну анафему, що Боборыкина міг її застосувати до самого царя з царським сімейством, що він і зробив, не преминувши донести до Москви. Цар надзвичайно засмутився цією подією і тим, що на слідстві у цій справі Нікон поводився дуже зарозуміло і наговорив багато непристойних промов на царя. Про це, втім, постаралися самі слідчі, виводячи патріарха із себе своїми питаннями та своєю недовірою до нього. Якщо цар Олексій Михайлович зберіг ще якесь прихильність до Никона, то після цього випадку воно мало зникнути зовсім.

Східні патріархи, запрошення яким було надіслано у грудні 1662 р., надіслали свої відповіді тільки в травні 1664 р. Самі вони не поїхали до Москви, але дуже докладно відповіли цареві на ті питання, які цар надіслав їм про справу Нікона одночасно зі своїм запрошенням. Вони засудили поведінку Никона і визнали, що патріарха може судити і помісний (російський) собор, чому присутність їх у Москві була їм зайвою. Але цар Олексій Михайлович неодмінно хотів, щоб у Москву приїхали самі патріархи, і надіслав їм вторинне запрошення. Дуже зрозуміло це бажання царя розібрати справу Никона за допомогою найвищих авторитетів церкви; він хотів, щоб у майбутньому вже не залишалося місця сумніву і не було можливості для Нікона протестувати проти собору.

Але Нікон не бажав собору, розуміючи, що собор звернеться проти нього, він показував вигляд, що собор для нього не страшний, але в той же час зробив відкрито і голосно перший крок до примирення, щоб цим знищити потребу собору; він наважився за допомогою, і може бути на думку деяких своїх друзів (боярина Н. І. Зюзіна) приїхати до Москви патріархом, так, як колись виїхав з неї. Вночі на 1 грудня 1664 р. він несподівано з'явився на ранок в Успенський собор, взяв участь у богослужінні як патріарх і послав повідомити государя про свій прихід, кажучи: "Сійшов я з престолу ніким не женемо, тепер прийшов на престол ніким непроханий". Проте государ, порадившись із духовенством та боярами; зібраними одразу ж у палац, не пішов до Никона і наказав йому виїхати з Москви. Ще до світанку поїхав Нікон, обтрушуючи порох від ніг своїх, розуміючи остаточно своє падіння. Справа про приїзд його була розслідувана, і Зюзін поплатився посиланням. Ніконові доводилося чекати патріаршого суду над собою. У 1665 р. він потай відправив патріархам послання, виправдовуючи в ньому свою поведінку, щоб патріархи могли правильніше судити про його справу; але це послання було перехоплено і на суді служило вагомим доказом проти Нікона, тому що було різко написано.

Тільки восени 1666 р. приїхали до Москви патріархи Олександрійський Паїсій та Антіохійський Макарій (Константинопольський та Єрусалимський самі не приїхали, але надіслали свою згоду на приїзд двох перших та на суд над Никоном). У листопаді 1666 р. почався собор, який був викликаний і Никон. Він поводився як ображений, але визнав собор правильним; виправдовувався він гордо і зарозуміло, але корився собору. Звинувачував його сам цар, зі сльозами перераховуючи "образи" Нікона. У грудні ухвалили вирок Никону, зняли з нього патріаршество і священство і відправили на заслання в Ферапонтов Білозерський монастир. Так закінчилося "справа патріарха Никона". Неспокійно вислухав Никон свій вирок; він став жорстоко лаяти грецьке духовенство, називаючи греків "бродягами". "Ходіть усюди за милостинею", - говорив він їм і з іронією радив поділити між собою золото та перли з його патріаршого клобука та панагії. Іронія Нікона багатьом була тоді близька та зрозуміла. Греки справді "усюди ходили за милостиною"; потрудившись над засудженням Никона на догоду могутньому монарху і радіючи здійсненню правосуддя, не забували вони при цьому висловлювати надію, що тепер не збідніє до них царська милість. У образах цієї милості вони і до собору і на соборі 1666 р. намагалися звеличити царську владу і затвердити її авторитет навіть у справах церкви, ставлячи у провину Никону його прагнення самостійності у сфері церковної. Нікон, зарозумілий, непослідовний і багато погрішив, - симпатичніше для нас у своєму падінні, ніж греки зі своїми турботами про царську милість.

Собор одноголосно засудив Никона, але коли стали формулювати вирок над ним, то сталося на соборі велика розбіжність щодо відносин влади, світської та духовної. У вироку, редагованому греками, надто явно і різко проводилися тенденції на користь першої: греки ставили світську владу авторитетом у справах церкви та віри, і проти цього повстали деякі російські ієрархи (якраз колишні вороги Никона), за що вони піддалися церковному покаранню. Таким чином, питання про відношення влади принципово було порушено на соборі 1666-1667 рр.. і було вирішено собором над користь церковної влади.

Це питання необхідно було порушити на цьому соборі: він був дуже суттєвим у справі Никона і переглядав набагато раніше собору 1666 р. Нікон боровся і впав не тільки через особисту сварку, але через принцип, який проводив. У всіх промовах і посланнях Никона прямо висловлюється цей принцип, і його відчував сам цар Олексій Михайлович, коли (1662 р. у питаннях Стрешнєва Лігаріду і в 1664 р. у питаннях патріархам) ставив питання про простір влади царської та архіпастирської. Никон міцно обстоював те становище, що церковне управління має бути вільне від будь-якого втручання світської влади, а церковна влада повинна мати вплив у політичних справах. Ця думка народжувалося в Никоні з високого ставлення до церкви як керівниці вищих інтересів суспільства; представники церкви, на думку Никона, тим самим повинні стояти вище за решту влади. Але такі погляди ставили Нікона в повний розлад з дійсністю: у його час, як він думав, держава взяла верх над церквою, і необхідно було повернути церкві її належне становище, до цього і йшла його діяльність (див.: Іконніков "Досвід дослідження про культурне значення" Візантії у Російській Історії ", Київ, 1869г.). З цього самого чвара Никона з царем була лише особистої сваркою друзів, але вийшла її межі; у цій суперечці цар і патріарх були представниками двох протилежних початків. Никон тому й упав, що історична течія нашого життя не давала місця його мріям, і здійснював він їх, будучи патріархом, лише остільки, оскільки це дозволяло прихильність царя. У нашій історії церква ніколи не пригнічувала і не ставала вищою за державу, і представники її і сам митрополит Філіп Количев (якого так шанував Нікон) користувалися лише моральною силою. А тепер, у 1666-1667 рр., собор православних ієрархів свідомо поставив державу вище церкви.

Іншим видатним фактом у церковній сфері за Олексія Михайловича було так зване «справа патріарха Никона». Під цією назвою розуміється зазвичай розбрат патріарха з царем в 1658-1666 рр.. і позбавлення Никона патріаршества. Сварка Нікона з царем, його видалення з патріаршого престолу і суд над Никоном - самі по собі події великі, а для історика вони набувають особливого інтересу ще й тому, що до особистої сварки та церковної скрути тут долучилося питання про відносини світської та церковної влади на Русі. . Ймовірно, через такі обставини ця справа і викликала до себе велику увагу в науці та багато досліджень; дуже значне місце справі Нікона, наприклад, приділив С. М. Соловйов у XI ст. «Історії Росії». Він ставиться до Никона далеко не з симпатією і звинувачує його в тому, що завдяки особливостям його неприємного характеру і нерозумному поведінці справа набула такого гострого обороту і призвела до таких сумних результатів, як скидання і заслання патріарха. Проти погляду, висловленого Соловйовим, виступив Суботін у творі «Справа патріарха Никона» (М., 1862). Він групує в цій справі риси, що ведуть до виправдання Нікона, і всю провину сумного результату чвари царя з патріархом покладає на бояр, ворогів Никона, і на греків, що вплуталися в цю справу. У всіх спільних працях з російської історії багато знайдеться сторінок про Никон; ми згадаємо тут працю митрополита Макарія («Історія Російської церкви», т. XII, СПб., 1883 р.), де питання про Никоні розглянуто за джерелами і висловлюється ставлення до Никона таке ж майже, як у Соловйова, і праця Гюббенета «Історичне Вивчення справи патріарха Никона »(2 т., СПб., 1882 і 1884 рр..), Об'єктивно написане і прагне відновити в строгому порядку трохи сплутаний зв'язок фактів. Значення всіх колишніх праць, однак, зникло з появою капітальних робіт проф. Каптерева, названі вище. З творів іноземних слід згадати англійського богослова Пальмера, який у своїй праці The Patriarch and the Tzar (London, 1871-1876 рр.) зробив чудове зведення даних про справу Нікона, переклавши на англійську мову уривки з праць російських учених про Нікон і масу матеріалу, як виданого, і не виданого ще Росії (він користувався документами московської синодальної бібліотеки).

Обставини залишення Никоном патріаршого престолу і скинення Нікона ми викладемо коротко з огляду на те, що вся справа Нікона складається з маси дріб'язкових фактів, докладний звіт про які зайняв занадто багато місця. Ми вже бачили, як Никон досягнув патріаршества. Потрібно зауважити, що він був майже на 25 років старший за Олексія Михайловича; ця різниця років полегшувала йому вплив на царя. Це була дружба однолітків, а вплив дуже розумного, діяльного і чудово промовистого людини поважних років на м'яку вразливу душу юного царя. З одного боку була любов і глибока повага до хлопчика, з іншого - бажання керувати цим хлопчиком. Енергійна, але черства натура Никона не могла відповідати цареві на його ідеальну симпатію таким самим почуттям. Никон був практик, Олексій Михайлович – ідеаліст. Коли Никон став патріархом з умовою, що цар нічого очікувати втручатися у церковні справи, значення Никона було дуже велике; Помалу він стає в центрі не тільки церковного, а й державного управління. Цар та інші за прикладом царя стали звати Никона не «великим паном», як звичайно величали патріарха, а «великим государем», яким титулом користувався лише патріарх Філарет як батько государя. Никон стояв дуже близько до двору, частіше колишніх патріархів брав участь у царських трапезах, і сам цар часто бував у нього. Бояри в ділових зносинах з патріархом називали себе перед ним, як перед царем, напівім'ям (наприклад, у грамоті: «Великому государю святому Никонові патріарху ... Ведмедик Пронський з товаришами чолом б'ють»). І сам Никон величає себе «великим государем», у грамотах пише своє ім'я поруч із царським, як писалося ім'я патріарха Філарета; а в нововиданому Служебнику 1655 р. Никон поміщає навіть такі слова: «Нехай дасть Господь їм государям (тобто цареві Олексію Михайловичу і патріарху Никону)… бажання сердець їх; нехай зрадіють усі, що живуть під державою їх... як і під єдиним державним наказом всі повсюди православні народи живуть... славити імут істинного Бога нашого». Таким чином, Никон своє правління називав державою і свою владу дорівнював відкрито з государевою. За сучасним висловом, Никон, став патріархом, «полюбив стояти високо, їздити широко». Його дорікали, таким чином, у тому, що він забув, запишався. Він справді тримався гордо, як «великий государ», і була підстава для цього: Нікон досяг того, що правив усім державою в 1654 р., коли цар був на війні, і дума Боярська слухала його, як царя. Політичне вплив Никона зросла до того що, що сучасники були вважати його влада навіть більшою, ніж влада царя. Неронов говорив Никонові: «Яка тобі честь, владико святий, що кожному ти страшний, і один одному кажуть загрожуючи: чи знаєш хто він, чи звір лютий – лев чи ведмідь, чи вовк? Дивлюся: государеві цареві влади вже не чути, від тебе всім страх і твої посланці, пущі царських, усім страшні; ніхто з ними не сміє говорити, затверджено у них: чи знаєте патріарха? І сам Никон схильний був вважати себе рівним цареві за владою, якщо навіть не найсильнішим. Раз на соборі (влітку 1653 р.) у суперечці з Нероновим Никон необачно сказав, що присутність на соборі царя, як і вимагав Неронов, не потрібна. «Мені й царська допомога не придатна і не потрібна», – крикнув він і з презирством відгукнувся про цю допомогу.

До польської війни 1654 р. симпатії юнака царя до Никона не вагалися. Виїжджаючи на війну, Олексій Михайлович віддав під опіку Нікона і сім'ю, і державу. Вплив Никона, здавалося, все зростало і зростало, хоча царю були відомі багато витівок Нікона - і те, як Нікон відгукувався про царську допомогу, що вона йому не «потрібна», і те, що Нікон не жалував Уложення, називаючи його «проклятою книгою », виконаної «беззаконня». Але під час війни цар змужнів, багато побачив нового, розвинувся і набув великої самостійності. Цьому сприяли самі обставини воєнного життя, що мала вплив на вразливу натуру царя, і те, що Олексій Михайлович у походах звільнився від московських впливів та одноманітної життєвої обстановки у Москві; але, змінюючись сам, цар ще змінював своїх колишніх стосунків до старих друзів. Він був дуже гарний з Никоном, як і раніше, називав його своїм другом. Однак між ними стали відбуватися сварки. Одна така сварка трапилася на Страсному тижні 1656 р. з приводу церковного питання (про порядок Богоявленського водоосвячення). Викриваючи Никона в тому, що він злукавив, цар дуже розсердився і в суперечці назвав Нікона "мужиком і дурною людиною". Але їхня дружба все ще тривала до липня 1658 р., до всього відомого зіткнення окольничого Хитрово з князем Мещерським на прийомі грузинського царевича Теймураза. У липні 1658 р. був раптовий розрив.

У поясненні причини розриву Никона з Олексієм Михайловичем дослідники дещо розходяться завдяки неповноті фактичних даних про цю подію. Одні (Соловйов, митрополит Макарій) пояснюють розрив обуренням царя, з одного боку, і різкостями у поведінці Никона, з іншого; у них справа видається так, що охолодження між царем і патріархом відбувалося поступово і саме по собі, непомітно призвело до розриву. Інші (Субботін, Гюббенет і покійний професор Дерптського університету П. Є. Медовиков, який написав «Історичне значення царювання Олексія Михайловича». М., 1854) вважають, що до розриву привели наклепи і підступи бояр, яким вони схильні надавати у справі Нікона дуже важливе значення. Слід зазначити, що З. М. Соловйов також заперечує участі бояр у цій справі, та їх інтриги і «шепотіння», як другорядний, стоять у нього другому плані.

Коли цар не дав належної, на думку Никона, розправи над Хитрово, який образив патріаршого боярина при в'їзді Теймураза, і перестав відвідувати патріарше служіння, Нікон поїхав до свого Воскресенського монастиря, відмовившись від патріаршества «на Москві» і не дочекавшись пояснення. Через кілька днів цар послав двох придворних запитати у патріарха, як розуміти його поведінку – чи зовсім він відмовився від патріаршества чи ні? Никон відповідав царю дуже стримано, що не вважає себе патріархом «на Москві», і дав своє благословення на вибори нового патріарха та на передачу патріарших справ у тимчасове завідування Питирима, митрополита Крутицького. Никон потім вибачався в Олексія Михайловича за своє видалення, і цар вибачив його. Оселяючись у Воскресенському монастирі (від Москви верстах в 40 на північному заході), що належав Ніконові особисто, він зайнявся господарством і спорудами і просив Олексія Михайловича не залишати його обителі государевою милостинею. Цар, зі свого боку, милостиво поводився з Никоном, і стосунки між ними не були схожі на сварку. Царю доносили, що Нікон рішуче не хотів «бути в патріархах», і цар дбав про обрання нового патріарха на місце Нікона. У обранні патріарха тоді й полягало все питання: справа обіцяла налагодитись мирно, але незабаром почалися невдоволення. Нікон дізнався, що світські люди розбирають патріарші папери, залишені в Москві, образився на це і написав з цього приводу государеві листа з масою докорів, скаржачись і на те, між іншим, що з Москви до Нікона нікому не дозволяють їздити. Потім він став скаржитися, що його не вважають патріархом, і дуже розсердився на митрополита Питирима за те, що той наважився замінити собою патріарха у відомій церемонії – ході на осляті (навесні 1659 р.). З цього приводу Нікон заявив, що він не хоче залишатися патріархом «на Москві», але що не склав із себе патріаршого сану. Виходило так, що Нікон, не будучи патріархом Московським, був все ж таки патріархом Російської церкви і вважав себе вправі втручатися в церковні відносини; якби на Москві обрали нового патріарха, то в Російській церкві настало б двопатріарство. У Москві не знали, що робити, і не наважувалися обирати нового пастиря.

У 1662 р. приїхав у Москву відставлений з посади Газський митрополит Паїсій Лігарид, дуже освічений грек, багато що поневірявся Сходом і що приїхав у Москву з метою краще себе забезпечити. У XVII ст. грецьке духовенство дуже охоче відвідувало Москву з такими намірами. Спритний дипломат, Паїс скоро встиг придбати в Москві друзів і вплив. Вдивившись у відносини царя і патріарха, він легко помітив, що зірка Нікона вже померкла, зрозумів, на чий бік йому має стати: він став проти Нікона, хоча сам приїхав до Москви за його милостивим і люб'язним листом. Спершу, після приїзду своєму, вступив він у листування з Никоном, обіцяв йому нагороду на небесах за його «невинні страждання», але вмовляв разом з тим Нікона змиритися перед царем. Але вже з перших днів він радив цареві не зволікати з патріархом, вимагати від нього покірності і скинути його, якщо не підкориться і не «утримається відділ патріарших». Як людині, Лігаріду запропонували в Москві від імені боярина Стрешнєва (ворога Никона) до 30 питань про поведінку Никона для того, щоб Паїсій вирішив, чи правильно поступав патріарх. І Лігарід усі питання вирішив не на користь Нікона. Дізнавшись його відповіді, Нікон близько року працював над запереченнями і написав у відповіді Лігаріду цілу книгу пристрасних і влучних виправдань.

Очевидно, під впливом Лігаріда цар Олексій Михайлович наприкінці 1662 р. наважився скликати другий собор про Никона. Він велів архієпископу Рязанському Іларіону скласти для собору ніби обвинувальний акт - «всякі провини» Никона зібрати - і наказав кликати на собор східних патріархів.

Никон, пригнічений ставленням царя щодо нього, і раніше шукав світу, посилаючи до царя листи і просячи його змінитися щодо нього «Заради Господа»; тепер же він вирішив потай приїхати до Москви і приїхав вночі (на Різдво 1662), щоб примиритися з государем і запобігти собору, але тієї ж ночі поїхав назад, повідомлений, ймовірно, своїми московськими друзями, що його спроба буде марною. Бачачи, що примирення неможливе, Нікон знову змінив поведінку. Влітку 1663 р. він сказав на згаданого Боборикина (справа з яким у нього тривало) таку дводумну анафему, що Боборыкина міг її застосувати до самого царя з царським сімейством, що він і зробив, не преминувши донести до Москви. Цар надзвичайно засмутився цією подією і тим, що на слідстві у цій справі Нікон поводився дуже зарозуміло і наговорив багато непристойних промов на царя. Про це, втім, постаралися самі слідчі, виводячи патріарха із себе своїми питаннями та своєю недовірою до нього. Якщо цар Олексій Михайлович зберіг ще якесь прихильність до Никона, то після цього випадку воно мало зникнути зовсім.

Але Нікон не бажав собору, розуміючи, що собор звернеться проти нього, він показував вигляд, що собор для нього не страшний, але в той же час зробив відкрито і голосно перший крок до примирення, щоб цим знищити потребу собору; він наважився за допомогою, і може бути на думку деяких своїх друзів (боярина Н. І. Зюзіна) приїхати до Москви патріархом, так, як колись виїхав з неї. Вночі на 1 грудня 1664 р. він несподівано з'явився на ранок в Успенський собор, взяв участь у богослужінні як патріарх і послав повідомити государя про свій прихід, говорячи: «Сійшов я з престолу ніким не женемо, тепер прийшов на престол ніким непроханий». Проте государ, порадившись із духовенством та боярами; зібраними одразу ж у палац, не пішов до Никона і наказав йому виїхати з Москви. Ще до світанку поїхав Нікон, обтрушуючи порох від ніг своїх, розуміючи остаточно своє падіння. Справа про приїзд його була розслідувана, і Зюзін поплатився посиланням. Ніконові доводилося чекати патріаршого суду над собою. У 1665 р. він потай відправив патріархам послання, виправдовуючи в ньому свою поведінку, щоб патріархи могли правильніше судити про його справу; але це послання було перехоплено і на суді служило вагомим доказом проти Нікона, тому що було різко написано.

Неспокійно вислухав Никон свій вирок; він став жорстоко лаяти грецьке духовенство, називаючи греків «бродягами». «Ходіть усюди за милостинею», – говорив він їм і з іронією радив поділити між собою золото та перли з його патріаршого клобука та панагії. Іронія Нікона багатьом була тоді близька та зрозуміла. Греки справді «усюди ходили за милостиною»; потрудившись над засудженням Никона на догоду могутньому монарху і радіючи здійсненню правосуддя, не забували вони при цьому висловлювати надію, що тепер не збідніє до них царська милість. У образах цієї милості вони і до собору і на соборі 1666 р. намагалися звеличити царську владу і затвердити її авторитет навіть у справах церкви, ставлячи у провину Никону його прагнення самостійності у сфері церковної. Никон, зарозумілий, непослідовний і багато грішив, - симпатичніше для нас у своєму падінні, ніж греки зі своїми турботами про царську милість.

Собор одноголосно засудив Никона, але коли стали формулювати вирок над ним, то сталося на соборі велика розбіжність щодо відносин влади, світської та духовної. У вироку, редагованому греками, надто явно і різко проводилися тенденції на користь першої: греки ставили світську владу авторитетом у справах церкви та віри, і проти цього повстали деякі російські ієрархи (якраз колишні вороги Никона), за що вони піддалися церковному покаранню. Таким чином, питання про відношення влади принципово було порушено на соборі 1666-1667 років. і було вирішено собором над користь церковної влади.

Це питання необхідно було порушити на цьому соборі: він був дуже суттєвим у справі Никона і переглядав набагато раніше собору 1666 р. Нікон боровся і впав не тільки через особисту сварку, але через принцип, який проводив. У всіх промовах і посланнях Никона прямо висловлюється цей принцип, і його відчував сам цар Олексій Михайлович, коли (1662 р. у питаннях Стрешнєва Лігаріду і в 1664 р. у питаннях патріархам) ставив питання про простір влади царської та архіпастирської. Никон міцно обстоював те становище, що церковне управління має бути вільне від будь-якого втручання світської влади, а церковна влада повинна мати вплив у політичних справах. Ця думка народжувалося в Никоні з високого ставлення до церкви як керівниці вищих інтересів суспільства; представники церкви, на думку Никона, тим самим повинні стояти вище за решту влади. Але такі погляди ставили Нікона в повний розлад з дійсністю: у його час, як він думав, держава взяла верх над церквою, і необхідно було повернути церкві її належне становище, до цього і йшла його діяльність (див.: Іконніков «Досвід дослідження про культурне значення Візантії у Російській Історії», Київ, 1869 р.). З цього самого чвара Никона з царем була лише особистої сваркою друзів, але вийшла її межі; у цій суперечці цар і патріарх були представниками двох протилежних початків. Никон тому й упав, що історична течія нашого життя не давала місця його мріям, і здійснював він їх, будучи патріархом, лише остільки, оскільки це дозволяло прихильність царя. У нашій історії церква ніколи не пригнічувала і не ставала вищою за державу, і представники її і сам митрополит Філіп Количев (якого так шанував Нікон) користувалися лише моральною силою. А тепер, у 1666-1667 рр., собор православних ієрархів свідомо поставив державу вище за церкву.

Церковний розкол - реформи Нікона у дії

Ніщо не вражає так, як диво, - хіба що наївність, з якою його приймають на віру.
Марк Твен

Церковний розкол у Росії пов'язані з ім'ям патріарха Никона, який у 50-х і 60-х роках 17 століття влаштував грандіозну реформу Російської церкви. Зміни торкнулися практично всіх церковних укладів. Необхідність проведення таких змін була обумовлена релігійною відсталістю Росії, а також суттєвими описками у релігійних текстах. Реалізація реформи призвела до розколу у церкві, а й у суспільстві. Люди відкрито виступали проти нових віянь у релігії, активно висловлюючи свою позицію повстаннями та народними заворушеннями і. У сьогоднішній статті ми поговоримо про реформу патріарха Никона, як про одну з найважливіших подій 17 століття, яка мала величезний вплив не тільки для церкви, але й для всієї Росії.

Передумови реформи

За запевненнями багатьох істориків, які займаються вивченням 17 століття, у Росії у цей час склалася унікальна ситуація, коли релігійні обряди в країні дуже відрізнялися від загальносвітових, у тому числі і від грецьких обрядів, звідки і прийшло християнство на Русь. Крім того, часто говориться, що релігійні тексти, а також ікони мали спотворення. Тому як основні причини церковного розколу в Росії можна виділити такі явища:

Книги, які вручну переписувалися століттями, мали помилки та спотворення.
На відміну від світових релігійних обрядів. Зокрема, у Росії до 17 століття всі хрестилися двома пальцями, а в інших країнах – трьома.
Ведення церковних обрядів. Обряди велися за принципом «багатоголосся», який виражався в тому, що водночас службу вели і священик, і дяк, і співчі, і парафіяни. В результаті утворилося багатоголосся, в якому важко було щось розібрати.

Російський цар одним із перших вказав на ці проблеми, пропонуючи вжити заходів для наведення порядку в релігії.

Патріарх Нікон

Цар Олексій Романов, який хотів реформувати російську церкву, вирішив призначити посаду Патріарха країни Никона. Саме цій людині було доручено провести реформу у Росії. Вибір був, м'яко кажучи, досить дивним, оскільки новий патріарх у відсутності досвіду у проведення таких заходів, і навіть не користувався повагою серед інших священиків.

Патріарх Никон у світі відомий під ім'ям Микита Мінов. Він народився і виріс у простій родині селянина. З ранніх років він приділяв велику увагу своїй релігійній освіті, вивчаємо молитви, оповідання та обряди. У 19 років Микита став священиком у рідному селі. У тридцятирічному віці майбутній патріарх перейшов до Новоспаського монастиря в Москві. Саме тут і познайомився з молодим російським царем Олексієм Романовим. Погляди двох людей були схожими, що й визначило подальшу долю Микити Минова.

Патріарх Нікон, як відзначають дуже багато істориків, відрізнявся не стільки своїми пізнаннями, скільки жорстокістю та владністю. Він буквально марив ідеєю отримання безмежної влади, яка була, наприклад, патріархом Філаретом. Намагаючись довести свою значущість держави й у російського царя, Никон всіляко себе виявляє, зокрема і як у релігійному терені. Наприклад, у 1650 році він бере активну участь у придушенні повстання, будучи головним ініціатором жорстокої розправи над усіма повсталими.

Властолюбність, жорстокість, грамотність – усе це поєднувалося у патріархію. Це були ті якості, які були потрібні щодо реформи російської церкви.

Реалізація реформи

Реформа патріарха Никона розпочала реалізацію у 1653 – 1655 роках. Ця реформа несла в собі докорінні зміни до релігії, які виразилися в наступному:

Хрещення трьома пальцями замість двох.
Поклони слід робити до пояса, а не до землі, як було раніше.
Внесено зміни до релігійних книг та ікон.
Введено поняття "православ'я".
Змінено ім'я Бога відповідно до загальносвітового написання. Тепер замість "Ісус" писалося "Ісус".
Заміна християнського хреста. Патріарх Нікон пропонував замінити його чотирикінцевим хрестом.
Зміна обрядів церковної служби. Тепер Хресна хода відбувалася не за годинниковою стрілкою, як було раніше, а проти годинникової стрілки.

Усе це докладно описується у церковному Катехизі. Дивно, але якщо розглядати підручники історії Росії, особливо шкільні підручники, реформа патріарха Никона зводиться лише до першого та другого пункту з вищевикладених. У рідкісних підручниках йдеться у третьому пункті. Про решту навіть не згадується. В результаті складається враження, що жодної кардинальної реформаторської діяльності російський патріарх не зробив, але це не так... Реформи були кардинальними. Вони перекреслювали все, що було раніше. Невипадково ці реформи називаються церковним розколом російської церкви. Саме слово "розкол" свідчить про кардинальні зміни.

Розгляньмо окремі положення реформи більш детально. Це дозволить правильно розуміти суть явищ тих днів.

Писання визначили церковний розкол у Росії

Патріарх Никон, аргументуючи свою реформу, говорив у тому, що церковні тексти у Росії мають безліч помилок, які слід усунути. Йшлося про те, що слід звернутися до грецьких джерел, щоб зрозуміти первісний сенс релігії. Насправді це було реалізовано не зовсім так...

У 10 столітті, коли Росія прийняла християнство, у Греції існувало 2 статути:

Студійська. Головний статут християнської церкви. Довгими роками він вважався основним у грецькій церкві, тому саме студійський статут прийшов на Русь. 7 століть російська церква у всіх релігійних питаннях керувалася саме цим статутом.
Єрусалимська. Є сучаснішим, спрямованим єднання всіх релігій та спільності їхніх інтересів. Статут, починаючи з 12 століття, стають у Греції основним, також він стає основним та в інших християнських країнах.

Показовим є і процес переписування російських текстів. Планувалося взяти грецькі джерела і на їх основі привести у відповідність релігійні писання. Для цього в 1653 до Греції був відправлений Арсеній Суханов. Експедиція тривала майже два роки. Він прибув до Москви 22 лютого 1655 року. Із собою він привіз цілих 7 рукописів. Фактично цим сталося порушення церковного собору 1653-55 років. Більшість священиків тоді висловилися за ідею підтримки реформи Нікона лише на тій підставі, що переписування текстів мало відбуватися виключно з грецьких рукописних джерел.

Арсеній Суханов привіз лише сім джерел, тим самим унеможлививши переписування текстів на основі першоджерел. Наступний крок патріарха Никона був настільки цинічним, що дійшов масових повстань. Московський патріарх заявив у тому, що й рукописних джерел немає, то переписування російських текстів проводитиметься по сучасним грецьким і римським книгам. На той час усі ці книжки друкувалися в Парижі (католицька держава).

Стародавня релігія

Дуже довго реформи патріарха Никона виправдовувалися тим, що він зробив ортодоксальну церкву освіченою. Як правило, за такими формулюваннями нічого не варте, оскільки переважна більшість людей важко уявляє, в чому принципова різниця між ортодоксальними переконаннями і освіченими. Справді, у чому різниця? Спочатку давайте розберемося з термінологією і визначимо сенс поняття «ортодоксальний».

Ортодокс (ортодоксальний) прийшов з грецької мови і позначає: ортос – правильний, доха – думка. Виходить, що ортодоксальна людина, в істинному сенсі цього слова, є людиною з правильною думкою.
Історичний довідник

Тут під правильною думкою мається на увазі не сучасний сенс (коли так називають людей, що роблять все на догоду державі). Так називали людей, які століттями несли давню науку та давні знання. Яскравим прикладом є юдейська школа. Усі чудово знають, що сьогодні є євреї, а є ортодоксальні євреї. Вони вірять в одне й те саме, вони мають спільну релігію, спільні погляди, переконання. Різниця в тому, що ортодоксальні євреї донесли свою справжню віру в її стародавньому значенні. І це визнають усі.

З цього погляду набагато простіше оцінювати дії патріарха Нікона. Його спроби знищити ортодоксальну церкву, а саме це він і планував робити та успішно робив, криються у знищенні стародавньої релігії. І за великим рахунком це було зроблено:

Було переписано всі стародавні релігійні тексти. Зі старими книгами не церемонилися, їх, як правило, знищували. Цей процес багато років пережив самого патріарха. Наприклад, показовими є сибірські перекази, у яких говориться, що з Петра 1 було спалено дуже багато ортодоксальної літератури. Після спалення з багать було витягнуто понад 650 кг мідних застібок!
Були переписані ікони відповідно до нових релігійних вимог і відповідно до реформи.
Принципи релігії змінені, інколи навіть без необхідного обґрунтування. Наприклад, абсолютно незрозумілою є ідея Нікона, що Хресна хода має йти проти годинникової стрілки, проти руху сонця. Це викликало велике невдоволення, оскільки люди почали вважати нову релігію релігією пітьми.
Заміна понять. Вперше виник термін «православ'я». До 17 століття цей термін не використовувався, а застосовувалися такі поняття, як «правовірний», «істинна віра», «непорочна віра», «християнська віра», «божа віра». Різні терміни, але не «православ'я».

Тому можна говорити, що ортодоксальна релігія є максимально наближеною до стародавніх постулатів. Саме тому будь-які спроби кардинальної зміни цих поглядів призводить до масових обурень, а також до того, що сьогодні прийнято називати єрессю. Саме єрессю багато людей і називали реформи патріарха Нікона у 17 столітті. Саме тому і стався розкол церкви, оскільки «ортодоксальні» священики та релігійні люди називали те, що відбувається єрессю, і бачили, наскільки принципова відмінність між старою та новою релігією.

Реакція народу на церковний розкол

Реакція на реформу Нікона є вкрай показовою, наголошуючи, що зміни були набагато глибшими, ніж про це прийнято говорити. Напевно відомо, що після початку реалізації реформи по всій країні прокотилися масові народні повстання, спрямовані проти змін церковного укладу. Частина людей відкрито висловлювала своє невдоволення, інші просто йшли з цієї країни, не бажаючи залишатися в цій брехні. Люди йшли до лісів, у далекі поселення, до інших країн. Їх відловлювали, повертали назад, вони знову йшли – а так багато разів. Показовою є реакція держави, яка фактично влаштувала інквізицію. Горіли не лише книги, а й люди. Нікон, який відрізнявся особливою жорстокістю, особисто привітав усі розправи над повсталими. Тисячі людей загинули, виступаючи проти реформаторських ідей Московського патріархату.

Реакція народу та держави на реформу є показовою. Можна говорити, що почалися масові хвилювання. А тепер дайте відповідь на просте запитання, чи можливі такі повстання та розправи у разі простих поверхневих змін? Щоб відповісти на це питання, необхідно перенести події тих днів на сьогоднішню реальність. Давайте уявимо, що сьогодні патріарх Московський скаже про те, що хреститися тепер потрібно, наприклад, чотирма пальцями, поклони здійснювати кивком голови, а книги слід змінити відповідно до давніх писань. Як народ таке сприйме? Швидше за все, нейтрально, а за певної пропаганди навіть позитивно.

Інша ситуація. Припустимо, що московський патріарх сьогодні зобов'яже всіх хреститися чотирма пальцями, застосовувати кивки замість поклонів, носити католицький хрест замість православного, здати всі книги ікони, щоб їх можна було переписати та перемалювати, ім'я Бога тепер буде, наприклад, "Ісус", а хресний хід ходитиме наприклад дугою. Подібний характер реформи неодмінно призведе до повстання релігійних людей. Змінюється все, перекреслює вся вікова релігійна історія. Саме це зробила реформа Нікона. Тому й стався церковний розкол у 17 столітті, оскільки протиріччя між старообрядцями та Никоном були нерозв'язними.

До чого призвела реформа?

Оцінювати реформу Нікона слід із погляду реалій того дня. Безумовно, патріарх знищив давню релігію Русі, але зробив те, чого від чого хотів цар - привид російської церкви у відповідність до міжнародної релігією. А там були як плюси, так і мінуси:

Плюси. Російська релігія перестала бути відокремленою, і стала більш схожою на грецьку та римську. Це дало змогу створити великі релігійні зв'язки з іншими державами.
Мінуси. Релігія в Росії на момент 17 століття була найбільш орієнтована на первісне християнство. Саме тут були стародавні ікони, стародавні книги та стародавні обряди. Все це знищено заради інтеграції з іншими державами, якщо говорити сучасною мовою.

Не можна розцінювати реформи Никона як тотальне знищення всього (хоча саме цим більшість авторів і займаються, включаючи принцип «все пропало»). З упевненістю можна говорити лише про те, що московський патріарх вніс істотні зміни до стародавньої релігії та позбавив християн істотної частини їхньої культурної та релігійної спадщини.

Виходець з мордовської селянської сім'ї, Нікон був парафіяльним священиком, потім подвизався як ченець на Російській Півночі. У 1646 р. він познайомився з юним царем Олексієм Михайловичем, завдяки якому зробив стрімку кар'єру і в 1652 р. був обраний патріархом усієї Русі. Никон розпочав богослужбову реформу за грецькими зразками, яка зрештою призвела до розколу в Російській церкві. Втручання Нікона у внутрішню та зовнішню політику держави та відстоювання принципу «священство вище за царство» призвело до розриву його відносин з царем. У 1658 р. Никон на знак протесту залишив кафедру і пішов у Новоієрусалимський монастир, але блокував обрання свого наступника. Коли Никон у 1664 р. самовільно приїхав до Москви і спробував знову посісти патріарше місце, він був висланий назад. Церковний собор 1666-1667 років. за участю грецьких вселенських патріархів, підтвердивши проведені Никоном реформи, зняв із нього сан патріарха. Никон був засланий у Ферапонтов Білозерський монастир. У 1681 р. цар Федір Олексійович дозволив Никонові повернутися в Новоієрусалимський монастир, але той помер у дорозі.

Доля і роль Никона в історії Російської Церкви унікальні. Він походив із бідної сім'ї селянина-мордвіна, випробував гіркоту сирітства і рано вступив на шлях пастирського служіння. У підлітковому віці Микита (так звали майбутнього патріарха) навчився грамоти, отримав навичку читання Святого Письма. У 12 років пішов, ймовірно, в один із монастирів, заснованих преподобним Макарієм Жовтоводським, але на настійну вимогу рідних повернувся додому. Ок. 1625 р. одружився і незабаром був висвячений на священика. Через рік переїхав із сім'єю до Москви. Після смерті трьох малолітніх дітей, визначивши дружину в московський жіночий Олексіївський монастир, отець Микита вирушив на Соловецький архіпелаг і там прибл. 1636 прийняв постриг в Анзерському Троїцькому скиту з ім'ям Никон. Подвизався під керівництвом скитоначальника преподобного Елеазара; займався іконописанням, брав участь у початку будівництва кам'яної скитської церкви. Через 3 роки через конфлікт з Елеазаром Нікон покинув Анзер і перейшов до іншого північного монастиря, Кожеозерської пустель. Кілька років він жив на самоті на безлюдному острові на озері Коже (Кожозеро), а в 1643 р. був обраний ігуменом Кожеозерської обителі. Одного разу приїхавши у справах до Москви, Никон був прийнятий царем Олексієм Михайловичем і буквально зачарував молодого монарха. Той назвав північного пустельника «собінним» (особливим) другом і велів звести його спочатку в сан архімандрита Новоспаського монастиря в Москві (1646), потім - Новгородського митрополита (1649) і, нарешті, - патріарха (1652). Никон та Олексій Михайлович мали багато спільного у поглядах на майбутнє Росії та Російської Церкви, цим було вирішено наперед патріаршество «собінного друга» та його участь у здійсненні богослужбової реформи, винесеної царем у гуртку боголюбців.
Початок реформи датується 1653 р., коли напередодні Великого посту патріарх розіслав по церквах «пам'ять» про обмеження кількості земних поклонів при читанні молитви преподобного Єфрема Сиріна та троєперсному (замість колишнього двоперстого) хресному знаменні. Одночасно розпочалося виправлення богослужбових книг із орієнтацією на грецьку традицію. Власних знавців грецької мови та богослужіння в Росії практично не було, авторитет перекладачів підтримувався лише завдяки зусиллям Никона, а за його посередництва і царя, саме тому Друкований двір у 1653 р. був переданий у відання патріарха. Робота з виправлення книг була доручена авторитетному книжнику, знавцю грецької та латинської мов Єпифанію Славинецькому, який у 1649 р. прибув до Росії з рекомендаціями Київського митрополита Сільвестра (Коссова). Никон видалив старих довідників Саватія, Силу Григор'єва, Івана Наседку, Михайла Рогова, замінивши їх Арсенієм Греком та учнем Єпіфанія Славинецького ченцем Євфимієм Чудовським.
Епіфаній, що формально не перебував у штаті Друкарського двору, отримав там переважний вплив. Патріарх та його прихильники стверджували, що вони правлять книги за грецькими текстами, однак «ковичні» (коректурні) книги московських довідників свідчать насамперед про південно-західноруський, а не грецький вплив, оскільки за основу бралися українські та білоруські видання, у своїй частині звірені з грецькими книгами венеціанської преси за київського митрополита Петра (Могиля). Фактично московські книжники обмежилися використанням новодрукованих українських та білоруських книг, до яких вносили граматичну та лексичну правку, прагнучи, з одного боку, грецизувати церковнослов'янську мову, а з іншого – наблизити її граматичний устрій до рекомендацій південно-західноруської «Граматики» Мелетія.
Ймовірно, Никону книжкова справа спочатку здавалася досить ординарною мірою, оскільки вона відбувалася і раніше за царськими і патріаршими указами, проте з боку колишніх однодумців була гостра реакція неприйняття нововведень. На думку протопопа Авакума та інших колишніх членів гуртка боголюбців, реформа мала слідувати традиціям Стоглавого собору 1551 р.
Для розгляду обрядових питань та результатів звіряння богослужбових книг патріарх Никон скликав кілька церковних соборів. Перший собор, який затвердив розпочаті перетворення, пройшов з 27 лютого по 2 травня 1654 р. У ньому патріарх поставив на обговорення питання, який традиції – російської, висхідній Стоглаву, чи грецької необхідно слідувати справі перетворень. Собор підтримав позицію царя і патріарха, що полягала у прихильності до грецької традиції. У 1655-1657 рр. відбулася низка нових соборів, які розглянули як окремі перетворення, і хід реформи загалом. Було розглянуто питання церковної реформи, піддавалися порівнянню богослужбові книжки, привезені з Греції. Собори ухвалили, що справа повинна здійснюватися на основі звіряння стародавніх російських рукописів та грецьких текстів.
Опір реформам спочатку з боку колишніх однодумців патріарха Никона з гуртка ревнителів благочестя, та був і широких народних мас призвело до розколу Російської церкви. До конфесійних суперечок додався соціальний протест, ґрунт для якого підготувало остаточне закріпачення селянства Укладенням 1649 р. У період правління Олексія Михайловича невдоволення церковними перетвореннями сприймалося владою як прикре непорозуміння, Олексій Михайлович не раз докладав зусиль до примирення ідеологів. дворі, то караючи посиланням, але не вдаючись до розправ, як це сталося пізніше. Патріарх Никон у своє чергу досить швидко охолов до богослужбової реформи, несподівано викликала настільки сильний протест, Никона набагато більше займали питання відносин зі світською владою та проблеми всесвітнього значення російського православ'я.
У період царя у військових походах проти Польщі (1654-1655 рр.) патріарх фактично керував країною. Небачене з часів патріарха Філарета підвищення глави Російської Церкви у справах державного управління викликало невдоволення при дворі і серед архієреїв. Виходячи з уявлень про особливий статус патріарха у Церкві, а й у державі, Никон діяв прямолінійно і деспотично, через що зіпсував стосунки як з боярським оточенням царя, і навіть із вищим духовенством. На початку липня 1658 цар не був присутній на декількох патріарших службах в Успенському соборі, Нікон розцінив це як знак царського гніву і залишив патріарший престол. Після заочних переговорів з царем про причини залишення кафедри Никон поїхав у підмосковний Новоієрусалимський монастир, де провів понад вісім років, доки був позбавлений патріаршества на соборі 1666 р.
Події цих років отримали у літературі назву «справа Нікона». Формальним приводом звинувачення Никона стало нібито присвоєння їм звання «великого государя», хоча це титулування було встановлено з ініціативи царя. Головною причиною усунення патріарха стало його втручання у політичні відносини; зокрема, Нікон виступав за союз із Польщею проти Швеції; ця лінія мала мало прихильників при дворі, тому провину за військові невдачі у шведській кампанії 1656-1658 рр. придворна партія спробувала покласти Никона. Демонстративно, під впливом емоцій залишивши патріарший престол, Нікон розраховував зміцнення своєї позиції при дворі, та його надії не справдилися. На вимогу двору дати згоду на обрання нового патріарха, якщо він сам залишив кафедру, Нікон заявив, що, залишивши патріаршество, він не залишив патріарший сан, і погодився на обрання наступника лише з його благословення. Спочатку Никон користувався деякою підтримкою лояльних йому придворних кіл, зокрема греків, які допомагали патріарху під час проведення церковної реформи, та деяких російських архієреїв.
Рішуча позиція Никона, аргументи на його користь, викладені Єпифанієм Славинецьким, коливання частини єпископів та царя Олексія Михайловича затягли розгляд питання. «Справа Нікона» поступово заходила в глухий кут. У 1662 р. до Москви прибув грецький ієрарх дуже сумнівної репутації - Митрополит Газій Паїсій Лігарід (ходили чутки, що він не раз змінював віросповідання). Боярином Стрешнєвим для Паїсія було складено список із 30 питань, що становлять перерахування провин у патріарха. Паїсій дав на них розгорнуті відповіді, суть яких зводилася до послідовного звинувачення патріарха у перевищенні влади та зловживанні нею. Після Паїсієм аналогічне викриття склав Вятський єпископ Олександр, мабуть з власної ініціативи. У 1664 р. Нікон відповів на ці обвинувальні документи Стрешнєва – Лігаріда розлогим «Запереченням», де відкинув усі пред'явлені йому звинувачення, а також виклав свої погляди на місце Церкви в державі та суспільстві та на відносини «священства і царства».
Суть його поглядів може бути представлена короткою формулою: «священство царства преболе є». Зокрема, Никон наполягав на тому, що судити його можуть лише вселенські патріархи, і Олексію Михайловичу довелося дотриматися цієї умови для забезпечення канонічної правильності скинення патріарха. У 1666 р. до Москви на собор для суду над Никоном на запрошення московського уряду прибули патріархи Олександрійський Паїсій та Антіохійський Макарій, на Соборі також були присутні представники Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Собор виніс засудження колишньому патріарху Никону, виверг його з сану і, наказавши надалі іменуватися простим ченцем, відправив на заслання. Після завершення «справи Никона» Собор у 1667 р. докладно розглянув проведені у 50-60-х рр. ХХ ст. богослужбові перетворення та схвалив їх. Всі архієреї, які висловлювали сумніви щодо необхідності та обґрунтованості вжитих реформ, були допитані Собором на предмет прихильності до нових церковних установ. Найбільш завзяті прибічники старообрядництва були анафематствовани.
Зміщений патріарх на засланні вирощував лікарські трави, лікував хворих; займався будівництвом келій. Влітку 1676 Никона перевели в Кирило-Білозерський монастир з посиленням умов утримання; там він прийняв схіму без зміни імені. Після смерті Олексія Михайловича в червні 1681 Нікон був помилований новим царем Федором Олексійовичем. Але вже у серпні він помер дорогою із заслання до Москви. Наступного року дозвільними грамотами вселенських патріархів Нікон посмертно відновили в патріаршому сані.
Матеріали у справі патріарха Никона зберігалися в архіві наказу Таємних справ, потім у московській Синодальній бібліотеці (нині РДАДА. Ф. 27).

ПОСЛАННЯ ПАТРІАРХА НІКОНА ДО ЦАРА ОЛЕКСІЯ МИХАЙЛОВИЧА З ВОСКРЕСЕНСЬКОГО МОНАСТИРА, ЛИПЕНЬ 1659 р.
Великому государю цареві і великому князю Олексію Михайловичу, всієї Великі і Малі та Білі Росії самодержцю, богомолець ваш, смиренний грішний Никон, колишній патріарх, про вашого государеве душевне спасіння і тілесне здоров'я і про їжу на співпостати про перемогу і здолання Бога молю, зі своєю царицею, а з нашою государинею та великою княгинею Марією Іллівною, і зі своїм сином, а з нашим государем, царевичем та великим князем Олексієм Олексійовичем, і зі своїми сестрами, а з нашими государинями царівнами та великими князівнами, царівною та великою княжною Михайлівною, царівною і великою княжною Анною Михайлівною, царівною і великою княжною Тетяною Михайлівною і зі своїми дочками, а з нашими государинями, царівною і великою княжною Євдокією Олексіївною, царівною і великою княжною Марфою Олексіївною і склепиною з усім христолюбним військом і з усіма православними християнами.
Ще ж благаю не прогніватися на богомолця вашого про найпотрібніших мені до тебе великого государя, сподіваючись на колишню твою благу вдачу про Бога.
Бо чуєш, що дав ти святою великою церквою, і тепер наказав повернути. Молю тебе Господом нашим Ісусом Христом таких не діяти, аніж сам ти читаєш божественне писання, що каже: дайте, рече, і дасться, і протча. І ще інде сказано: Ананіє, що сатана спокуси серце твоє, спокусити Святого Духа? Чи не існує твоє бе і в твоїй області дати, чи ні? А що написалася, - вся до повзи нам написалася. І поки молю тя, великого государя, перестати від таких і не уподібнлятися речам злим, але більше Божим; ревнуй убогою вдовицею, що дала дві мідниці, і другою, що виливала миро на нозі Христовій, їм, каже Христос, у пам'яті буття, і є й нині щомо і хвалимо, і образ усім боголюбцям, що дає святим Божим церквам. Не починай, Господа заради, о малих цих, та не в велику недбалість прийдеш і прогнівавши Господа свого; ще бо імаши багато блага, бо від малого презирства велике зростає і не є своє даємо, але Боже Богу. Тому і в церкві каже: Твоя від Твоїх і Тебе приносить. І ще думка моя примуси мене до тебе великому государю і се писати: аще я, за боргом своїм, прощення від тебе великого государя через писання просив, у яких як людина згрішив, за заповіддю Господи рішучою: коли принесеш дар твій до вівтаря і мати щось брат твій на тебе, залиши той дар і шед змирись з братом своїм. Я ж не як брат, а як останній богомолець ваш. Ти ж, великий пане, через спальника свого Афанасія Івановича Матюшкіна надіслав своє милостиве прощення. Нині ж чую багато твориш не як прощеному, але як останньому лиходію: худі моя і смиренні речі, що суть у келії залишилися, і листи, в них же багато таїнство, якого ж нікому від мирських знати, ніж попущенням Божим і вашим государем священним собором обраний був як первосвятитель, і багато ваше государеве таїнство мав у себе, також і їх багато; овії вимагаючи досконалого прощення гріх своїх, написуючи своїми руками і запечатлююще подаша ми, так як святитель, маючи владу за благодаттю Божою, дай нам від пресвятого і життєдайного Духа владу на землі в'язати і вирішити людські гріхи, дозволимо, їх же нікому і кому , нижче за самого тобі великого государя. І дивлюся про це: як незабаром в таку відвагу прийшов Ти, що іноді боявся Ти на простих церковних причетників суд наносити, як і святі закони не наказують; нині ж всього світу іноді бувши як пастиря захотів гріхи і таїнства знати і не сам точку, а й мирським, що їм дерзає безстрашно не постав, Господи, в гріх, якщо покаються? Вську наша нині судиться від неправедних, а не святих? А коли ти й звільнив ти, великий государю, і від нас що тобі створили бихом, але чуємо, що задля цього є, та писання святі правиці твоєї не залишиться в нас, що писав, жалуючи нас богомолця свого, любо шануючи великим государем (але нестьмо); такожде й нині не з нашої волі, але з власної волі, не знаю, звідки почавшись, а мню тобою великим государем такі початки явились: понеже ти, великий государ, писав і в грамотах твоїх государевих у всіх і у відписках з усіх полків до тебе , великому государю так писано і в будь-яких справах і неможливо цього виправити, нехай знадобиться зле і гордо прокляте прозвання, аще і не моєю волею бути це; Сподіваюся на Господа, що ніде не знайдеться мого хотіння і веління на се, хіба брехливого творення, задля чого днись багато постраждах і страждаю Господа заради лжебратиї, як ніде мовиться: біди в лжебратіі, і уста їх повні горя й лестощі, неправда, та інша. Пониж як сказано нами смиренно, - це сповідано гордо, і вельми богохвално - це сказано хулно; і такими брехливими словеси звеличений гнів твій на мене, мню, ні на ково тако, що не дуже велике, - се велико возвеличено, чево не бувало раніше у ваших государевих чинах про те катований, чево не хотів ні проискивав, що зватися великим государем, перед усіма людьми вкорінений і зганьблений туні, - мню, і тобі то великому (государю) не безпомітно, що й у святій літоргії чув еси, за нашим указом, за трисвятим кликали великим паном, а не великим государем, про це наш і веління було . Якщо тобі великому государю не пам'ятно, будь ласка церковників, дияконів соборних допитати: якщо не збрешуть, то теж тобі скажуть, як і я нині кажу. Але ще про лжебратських неправдах та глаголем, як тільки їх брехня звеличена і суть ворог твоїх аз осуднее: що бе іноді у всякому багатстві і однотрапезен бе з тобою, не соромлюся про цих похвалитися, і питний як телець на заколення товсти вашому государеву, якого я багато насолодив, незабаром не можу забути: що нині Липня в 25 день тріумфували народження благовірні царівни і великі князівни Ганни Михайлівни все, що звеселився про добре різдво насолодилося; один я, як пес, позбавлений багаті ваші трапези; але й пси, за нареченим, насичуються від крупинок, що падають від трапези своїх панів. Але не як ворог зобов'язаний, не позбавлений малого шматка хліба багаті ваше трапези. Сам ти, великий государю, не важи божественне писання, чево перш інших в день судний катувати будемо: алчен, рече, накормисте. Це говориться не як про жадібних печашеся Христос, але любов складаючи, ніж ніхто ж втративши денні їжі буває своє, а ще й жебрак є; Коли б Христос журився за злидарів, не говорив би інде: не дбаєте, що їсте або що п'єте: гляньте на птаха небесні, що ні сіють, ні жнуть, ні збирають, і небесний батько живить їх. Ось і я пишу не як хліба позбавляючись, але милості і любові катуючи від тебе великого государя, і нехай не посоромився і про це від Господа Бога. Коли ж і ворог зобов'язаний бути, що, благодаттю Божою, не бути ніколи вам великим государем; але й про врази сказано їсти: якщо ворог твій прагне, - ухліби його. І ще: любіть вороги ваша. Багато хто, і врази, і ратоборствующе приймають благодать вашу. А коли не зело багатився злиднями, тоді більше і більше примножена ваша милість. Нині ж, Господа ради, всіх цих злиднів примножений є в молитвах моїх про ваше душевне спасіння і тілесне здоров'я. Бо не забуваємо і промовлене апостолом, що заповіда молиться першість за царя і всіх, що при владі тих, що дасть вам Господь тихо, мирно і безтурботно життя, бо так і ми поживемо в усякому благовір'ї та чистоті. Ще ж і самого тобі благаю, перестань, Господа ради, туні гніватися; сонце, мовчачи, у гніві вашому не зайде. Хто бо, говорячи Святий Дух усти Давида пророка і царя, ходиш без пороку і роблячи правду, говорячи правду, що не вульсти в серці своєму і не сотвори щирого свого зла і ганьби на ближнього не прийняти; творяй ця не рухається на віки. Сиців царя та пророка статут. А нині ж більше за всіх чоловік обдурений тобі великому, поношений і вкорінений несправедливо; цього ради молю, вчинися заради Господа і не чини мені грішному немилосердя, якого не витягни моя худі речі; Убивайся того, що каже: Яким судите судіть, осудитеся, і нею мірою міріть, заміряєтеся вам. як хочете, щоб чинили вам люди, і ви чините їм також; і що собі не хочеш, інем не твори; хочеш, та твої таїнства не з волі твоєї знати стануть людини, вбийся глаголящего: небо і земля мимо йде, словеса ж моя не мимо йдуть. І ще: йота і єдина риса не перейдуть від закону, доки всі будуть. Яко не імаши посоромитися глаголющого: блаженні милостиві, бо ті помиловані будуть? Яко імаши помилований бути, сам не був милостивий? Яко помолишся завжди і залишення боргів випросиш, говорячи: Покинь нам борги наші, як же і ми залишаємо боржником нашим, і не залишаючи ніколи? Як імаші побачити по багатому своєму та довголітньому житті обличчя Боже, не бувши чистим серцем? Ще ж не аз точию, але багато мене ради страждають, як перед малими цими днями з князь Юр'єм ти великий государ наказував, що тільки ти єдиний (приписано: так царівна) до мене і добрі (виправлено, було: добрий), і князь Юре ; нині ж єдиний точкою ти до мене убогому прочанину зело немилостивий з'явився; але й тим, хто хоче миловати забороняєш і всім замовлення міцне покладено до мене приходити. Господа Господа ради молю, перестань від таких! Коли й цар великий, від Господа поставлений, але заради правди. Чи ж моя неправда перед Тобою, що церкви заради суду на того, хто кривдить, просив? І не точку суд праведний отримав, але відповіді сповнені немилосердя; нині ж чую, через закони церковні сам дерзаєш священного чину судити, що їх не наказано є від Бога. Поглянь, Господа ради, на перші пологи, бо через закон дерзаюче на священну справу про великих; сам ти, великий пане, не невесе, яшкір про Озію пишеться, та інше; а що про Мануїла, царя греча, мені й ти великий государ і цього не важиш, що зажаданню священика в скотоблуді судити, як явися йому Христос подобою тим, що написаний у глави його стоїть. Нині ж, на погляд Божий, має той святий Христов образ свята велика соборна апостольська церква в надрах своїх, в царюючому граді Москві, і свята правиця Христова так виправися вказівним чином і досьогодні показується, коли повелі ангелом покарати царя, як рабів насамперед загального суду, як і інше повісті сея святі вслідування оповідає. Умилися, Господа заради, і не озлобляй мене заради грішного про мене грішних жалких; бо всі люди твої суть і в руку твою суть і нема того, хто їх визволяє від святі держави твоєї; І цього ради більш милуй і заступай, як учить божественний апостол глаголя: бо Божий слуга є помста лиходієм, а на похвалу ж благотворцем, і не на обличчя суд суди, але праведний суд суди, що й озлобленні, або малих вин заради, або за збреханням Господа Бога заради, свободи і поверни, нехай Бог святий залишить багато твоїх гріхів. Єлиці ж глаголют на мене, бо багато казни ніби взяв, - Бог святий не постави їм у гріх; а я ж чистий від цих: один сакос узятий, і той недорогий, простий; а Амофор прислав мені Гавриїл, Халкідонський митрополит, і не заради користі, але коли живий і потреба молитву за ваше государеве душевне спасіння і про тілесне нехай створю в них, а по смерті на моє грішне тіло нехай покладеться. І єлиці кажуть: скарбниці багато взяв із собою, і не взяв; але скільки буде витрачено в церковне будову, а за часом хотів віддати. І як скарбнику дано Воскресенському на відступ моє не користі заради, але і в обов'язку брати не залишу, тому діловцем не було чим розплатитися. А яж інша скарбниця є перед очима всіх людей: двір Московської будований, тисяча десяток і два і більше стало; насадний завод тисяч у десять став; тобі великому государю 10000 чолом ударив на підйом ратним; тисяча з десять у скарбниці на обличчя; 9000 дано нині на насаду; на 3000 років коней куплено; архієрейська шапка тисяча п'ять шість стала; а знову витрачений святий Бог звістка, убогим, сирим, вдовам, жебракам, тому всьому книги є в скарбниці; але про всіх, каюся, заради Господа, пробач, та сам Господом прощений будеш: відпустіть, промовите, і відпуститься вам.
На лист Господа заради не бачи, мало бачу, а набіло писати не можу. Доброго дня, великий государю, з усім своїм благодатним будинком на багато літа.
На звороті послання напис: Великому государю цареві і великому князю Олексію Михайловичу, всієї Великі та Малі та Білі Росії самодержцю. Послід: 167, Липня … день.

ЛИСТИ ПАТРІАРХІВ ПАІСІЯ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО І МАКАРІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО (ГРУДЕНЬ 1666 р.)
1. До Єрусалимського патріарха Нектарія.
Найсвятіший, блаженніший і премудростіш прикрашений патріарх святого граду Єрусалима і всеа Палестини, пані, пані Нектаріє, у Святому Дусі браті люб'язний і співслужителів пречестний, пресвятейше блаженство твоє братолюбством і ревнощом світ, від усіх боргів визволення, здоров'я, фортеця, піднесення ж Святого і Животворчого Гробу нам на духовну радість і веселість.
Нехай буде, як одихом від наших престолів, побачивши писанейце твоє, що сповіщає, що твоє блаженство має намір у ці країни подорожувати. Більше ж граматоносець усно сповіщає нам, що вселенський патріарх хочеш послати свого ексарха, тако, як найбільше подвигнутися нам цими кроками, щоб не прилучитися і не бути будь-якої зміни у всіх розділах, що ми всі чотири патріарсі судихом. Але ж і за кодикелем твого блаженства, або за коротким оном назві (що особливо склади у Волосях у всіх наших підписаннях, як на обрану Ніконову), щось уведене ним, так сотворихом. Бо на собор його не один раз, але двічі покликом, що вже й прийде, щоб дати відповідь досконалу про всі глаголання на нього багатьма створеними. Єдиначе, блаженний брат, знайшовся й інші провинні провини, їх же не належить зраджувати писанню, ніж єпистолія не має в собі що або таємно. Єдине се довлеет, бо багато і превелика бяше внутрішні хвороба багатьох років достойному цареві, що як від джерела виливає сльози від своїх очес, навіть землі полати омочитися ними. Паки пізнахом, бо дієслова не за пристрастю, нижче за ненависті дієслова була. Бо в таке прийде напишення гордосний Никон, як сам ся хіротоніса патріархом Нового-Єрусалима, монастир бо, що його створить з хижацтвом, нареченим Новим-Єрусалимом з усіма довкола: ім'я Святий Труна, Голгофу, Віфле. Ще ж і пришестя наше бяше визволення якогось грамотоносця твого Савастьяна, його ледь могохом багатьма проханнями і молитвами від царського гніву і ув'язнення вільна сотворити. І звідти пізнанням відвагу в істину бути, що кому або судити крім багатого стягнення, і старанного випробування, насправді, його не знати зовсім; заради того, що ми сімо прийшли, очима видихом, і докладну взыскающе всю істину, обретохом Никона не точію недостойна колись престол патріарший тримати, але ще нижче архієрейського сану гідного. Тому за божественним святим правилом і за нашим патріаршим томом, оголенням його всього священного дійства. Посланий же є в один монастир добрий, нехай плачеться за гріси свої. Творимо ж це сповіщення до особливого ведення твоєї пресвятості, як і годиться та один одному сповіщаємо, що личить Святій Христовій Церкві статути.
Ми бо, Божою милістю і благодаттю, старанністю ж і добродіянням багатьох років найдостойнішого царя нашого, сподіваємося по скоєнні цієї божественної справи, також і по хіротонізуванні нового патріарха, що бути обраний соборне, що повернутися до наших убогих престол. Нехай же благоволить Бог снитися нам в єдине, і що помолитися цим святим місцем, Христа Господа ногами топтаним, і що звеселитися всім тілесно ж і духовно. Доброго дня, брате люб'язний, по обидва чоловіки.
Твого блаженства брати твої ж у всьому та про всіх.
2. До Константинопольського патріарха Діонісія.
Найсвятіший, наймудріший і найбогообраніший пані вселенський патріарх.
Твою пресвятість ми, у Святому Дусі брати і співслужителі твої, однодушно лобзуємо, всіх спасительних бажающе твоєї пресвятості, купно з усім іншим освяченим собором наймудріших архієреїв, що там знаходяться в царювальному граді.
Нехай буде вашому про Господа братолюбство (бо нікчемне є таємно, що не в прийде, і ніхто ж, роби) щось таємне, шукає сам та яві то буде, за дієсловом Господнім у главі 7-й святого Іоанна Євангеліста), як пресвітліший Богом вінчаний государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всі Великі й Малі та Білі Росії самодержець, писа не єдиною але й двічі, як побачом, як писа і до інших святіших східних престолів. Більше ж як і людину посилала та заради провини вірного, закликаючи нас, та розсудимо якусь церковну його пропозицію, що діє в православному його царстві, стверджуючи нас до того, що мав бути присланий від вашої пресвятості чоловік замість обличчя вашого патріаршого. І як більша заради вірності безбідності і душі втіхи мало бути якесь чесне [т. е. особливе] зниження і устрій, щоб двом царюючим країнам прийти в єдине, так, щоб збентеженням існуючим між іма престати, що марно творять, ніякої ж повзи приносять, що неці злі люди творять, обурюючи царства свого. Преуведіхом же, як і блаженний єрусалимський патріарх від багатьох часів на половині шляху, у що б і самому притсуствувати особисто на освяченому московському соборі, того ділячи ми, два патріарси, та не з'явимося розголоси тільки єдності патріаршому Бути найправеднішому царському наказу, видихом і преидохом стропотні шляхи, проходячи місця студена, і верхи гір непрохідних, єдиного точкою наглядающе кінця, щоб нам праотецьке благоговійство і істинну правду зберегти. І ця вся незручна ніщо теж вменихом, а ще й ветхістю днів обтяжені есми і довгим шляхом вельми незвичайні, з видихом убо. Але ледве прийшли в славетний град Москву, обоє не знайшовши твого братолюбства присутності, як надіявся, за обіцянкою, і того ділячи зело і від старанності засмучений, як надією нашої спокуси і доброго суспільства позбавлені бихом. Але занеже, як каже: яже сотворшася, несотворенна бути не можуть, до іншого придохом міркуванню, і начахом розглядати церковне воно пропозицію, що й раніше бяше старанно стягнуто, і від помісного розсуджено собору. Здобувши ж колишнього патріарха Никона, вино винна й винна: як досади своїми писаннями найміцнішому цареві нашому, так само, як спокуси пресвітлий синкліт, докоряючи його і називаючи єретичним і латинствующим бути, але й Церква і патріарші краси, своїми підступами і хитрощами всіляко томлю. Більше ж, по досконалому престолу зреченні від його створеного народу в соборному храмі, поки літургиса і хіротоніса, діючи вся пристойна архієрейській гідності, вільно і крім всякої перешкоди, лаючись купно священним деякими своїми новими і суєтними іменами. патріархом. Але вську імами рахувати примхаючи його злочини, що ледь почестись можуть? Паки обретохом, пресвятий владико, патріарший престол царюючого града Москви зело ображений, і надміру обезчеван, і велике це стадо без бадьорого пастиря, так навіть істинно пізнати нам, як покликання наше, що бути від пресвітлішого государя царя; задля цього справа була потреба, праведна і правильна. І суд, його ж виніс бяше помісний московський собор, був абсолютно чистий, і всіляко праведний, за святим правилом складений, і по наших патріарших томах затверджений. Тим же всіма силами потщахомся (вся обоче сотворіхом з великим міркуванням, і з багатьма стягненням багатьох років найдостойнішого царя і захисника нашого Ю і з істинним перед Богом судом помісного собору архієреів), і коли вникнух в справи Ніконови, , семо і овамо і зовсім низложихом народне в церкві, і соборне судихом, еже житлствовати йому в єдиному від давніх досить багатому монастирі, щоб плакатися йому за свої греси. Тим же нині перебуває патріарший престол у вдовстві, догори Височайший знайде преобраного від нього гідного нареченого Церкви Своєї. Просихом же багатьох років найдостойнішого царя, щоб бути особливому деякому сповіщенню і виявленню через свої йому грамотоносці про всіх тут колишніх вашої пресвятості, і бо прийнявши від нього волю, то ми радісно повідомляємо, окрім будь-якого обличчя прийняття, все іще казущее і в диптихах свій спогад, як і колись колишні патріарсі і змішав купно з нами прісне поминання. Обаче і звичайній милостині великому престолу та іншим убогим престолом даяної сподіваємося обновитися, більше ж великої і найдовольнішої буті: і про те всіма силами намагаємося, доки здійсниться, або щоб виконатися оній притчі: Яко брат братом пособствован корисні. Докладаємо ж щось інше, нашого заради спільного розради, бо з нашим настанням середовище ворожнечі виріши і повсякденного полону сповісти загині тако, щоб надіятися нам прийти до колишньої нашої свободи, честі і слави, що давніше за мехоме. Ніж тут неції зі своїми буйствами і шаленствами знечестиша роду нашого презирливою світлістю, заради того створившись у вельмож гідні зневаги і відкидання. Побожно хитаємось і по всі дні молимо, нехай вивергаться від середи, і ваги відкладуться умети, честі заради спільні та лепоти роду нашого.
Сподіваємося ж, як вашими святими молитвами, Бога милосердними, що вчинити нам цю боголюбезну справу, що від усієї душі начахом кафолічна заради церкви, повернутись там: або що нам один з одним цілуватися всією душею і серцем і співбесіди; з належною честю і пристойним говінням. По цих же роках нам ходити до убогих престолом нашим і бачити вручене нам стадо, бо повинні єси всі іменовані пастирі стрєщі його пильно, в що б нам прийняти гідну відплату від Христа, пастиреначальника нашого, також щоб гнатися нам. віддадуться комусь за ділом його, що очікують злих робителів і пастирів, що неправдиво були єпископами, але похмурими чоловіками, боргу свого не творили досконалого діяння.
Привіт по обидві людині зовнішньому і внутрішньому, від Бога посаджений і Богом поважний владико на багато спасена літа, на затвердження церковні тверді.
Твоя пресвятість браття, і ваші у всьому та про всіх.